Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 липня, 2015

Впізнати обличчя

– А де стояв ваш батальйон? – запитує слідчий. Крокуючи до його кабінету коридорами Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, ми ведемо трохи вимушену світську бесіду. – У Пісках, – кажу. – М-м-м, – із розумінням тягне чоловік. – А в бойових діях не доводилося брати участь? – М-м-м…
Матеріал друкованого видання
№ 29 (401)
від 23 липня, 2015

Хочеться відповісти, що Піски для цього надто глибокий тил. Але я тільки знизую плечима: перебігом війни в цій мармурово-хромованій будівлі, здається, все одно ніхто не цікавиться. Та сумно інше: не надто цікавляться в Генеральній прокуратурі й Революцією гідності, розслідування багатьох епізодів якої проводиться саме тут. Чи то принаймні мало б проводитися.

Чому вбивства Небесної сотні досі не розслідувані? Ну, навіть не знаю… Але трішечки здогадуюся, чому ніхто досі не відповів навіть навіть за чи не першу кров на Майдані: події 1 грудня 2013 року.

Того вечора мені пощастило. Багато хто – як із числа журналістів, так і з числа серйозно постраждалих людей – опинився у слідчому ізоляторі. А я – лише в лікарні. Лінія «Беркута», натовп, що починає відступати, щоб повернутися знову, світлошумова граната під ногами, всепоглинаючий дзвін у вухах та кров, що хлюпає в кедах. Швидка. Операція. Палата. Про прокуратуру я й не думала, навіть втекла з лікарні додому, дізнавшись, що це прокуратура думає про мене. «Будь обережна: вони до мене приходили», – попередив тоді хлопець, якого поранили того самого дня. «Вони» шукали потерпілих.

Втім, уже за кілька днів думки про наявність журналістського посвідчення та знайомство з чудовим адвокатом, найнятим якимось із видань для всіх поранених 1 грудня представників ЗМІ, перемогли здоровий глузд. І прокуратура епохи Януковича отримала мою заяву, результати судмедекспертизи, всі інші папірці й можливість проводити допити. Допит був проведений майже одразу. Щоправда, лише один.

Ще один трапився вже після Майдану і був цікавішим. Адже, маючи всі документи і, ймовірно, з головою заглибившись у справу (до якої було причеплено й виписку з документів лікарні), слідчий запитував: «А до лікарні ви після поранення зверталися? Відвезла швидка? Угу. У лікарні вас залишили? Ага».

…«Ви змогли б упізнати обличчя чи голос когось із правоохоронців, які кидали гранати?» – запитують у мене на кожному допиті

Потім мене ніхто не турбував – півроку чи більше. Отже, зі спокійним серцем та впевненістю, що це не саботаж розслідування злочинів проти Майдану, у грудні можна було вирушити в зону АТО. Не ручаюся, що не пропустила там дзвінок слідчого – зв’язок у нас був поганенький… Але з моїми близькими та знайомими, як і з адвокатом або ж давно окресленими у справі свідками, також ніхто не контактував. На війні минуло ще півроку – і слідчі знову з’явилися на обрії. Вони написали листа головреду Тижня (щоб дізнатися, з якою метою я перебувала на Банковій). Подзвонили в той таки Тиждень. І навіть зателефонували адвокатові, який і повідомив мені: як будеш у Києві, треба зустрітися зі слідчими.

До столиці я вирушила майже одразу. Буквально два тижні перемовин, кілька перенесених зустрічей – і ми зі слідчим уже проводимо на Банковій справжнісінький слідчий експеримент, розголошувати веселі подробиці якого нам обом забороняє українське законодавство.

Ще кілька тижнів – і наступна зустріч. Щоб узгодити й підписати «розшифровку» слідчого експерименту. Час умовлений. Місце теж… Чесно кажучи, важкувато буває потрапити до кабінету потрібної людини крізь хромовані ґрати і дві лінії оборони з автоматами, якщо під час телефонної розмови не встигаєш спитати номер потрібного кабінету й не маєш номера потрібної людини (адже дзвонить мій слідчий із прихованого, «приватного»)…

Але це дрібниці. Бо я нарешті все підписала. Відповіла на десяток запитань. І навіть зі здивуванням дізналася, що в цій справі для мене є хоч одна новина: як виявилося, під час нашої зі слідчим зустрічі на Банковій (мені здавалося, що нас було двоє) були присутні поняті. Вони як ховрах із відомої комедії: ви їх не бачите, а вони є. Принаймні так пояснив мені слідчий. Ну, може, десь і ховалися… Але оскільки їхні дані були зазначені в протоколі, я вже подивилася на них хоча б у соцмережі. Симпатичні хлопці. Шко­­да, звісно, що не майданівці…

Читайте також: Коли мовчання потрібне

…«Ви змогли б упізнати обличчя чи голос когось із правоохоронців, які кидали гранати?» – запитують у мене на кожному допиті. От і сьогодні. Хоча минуло ж, зрештою, лише півтора року. Півтора року снігу на беркутівських шоломах, палаючих наметів, скривавлених тіл на центральній площі міста, снігу на шоломах військових, скривавлених тіл на околицях Донецька… Півтора року надважливих речей, у яких події першого дня зими позаминулого року зрештою розчинилися. Інакше не могло й бути.

Сьогодні під АП зразка 1 грудня 2013 року я впізнаю хіба що власних друзів… Хоча вони дуже змінилися. Ще можу впізнати Порошенка. «На х…!» – скандувала йому того дня доведена до відчаю Банкова. «…Це провокація», – гнув свою лінію майбутній президент. 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено