Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 липня, 2015

Коли про «це» незручно говорити

Парадоксально, але після Майдану в мовному питанні виник найнебезпечніший за роки незалежності момент. Доти частина суспільства була переконана, що наша держава має стати всуціль україномовною: чи то в результаті «жорсткої українізації», чи то за допомогою методів «лагідних», але послідовних.
Матеріал друкованого видання
№ 28 (400)
від 16 липня, 2015

 Друга запевняла, що проблеми із цим у нас немає, тож нехай усе лишається по-старому. Мовляв, хіба є різниця, яка мова? Головне, щоб зрозуміло, а крім того, в державі й так чимало проблем… Третя частина вважала, що слід запровадити російську як другу офіційну чи регіональну, визнавши особливий статус мови, котрою спілкується (як не постійно, то вряди-годи) переважна маса жителів у більшості великих українських міст. Офіційна влада демонструвала підтримку ідеї другої групи, крім, власне, команди Януковича. Остання ухвалила закон за проектом Колесніченка – Ківалова, підігравши смакам третьої групи громадян.

Нині проблема полягає в тому, що багато хто з першої категорії перейшов у другу або третю. Офіційна політика виявляється в гаслі «Один народ/Единая страна», з якого випливає третє словосполучення: «Дві мови». Певно, ми стали «європейськішими», толерантнішими, почали більше дослухатись одне до одного і це, звичайно, позитив. Але, як відомо, недоліки є продовженням переваг – і продовженням нашої толерантності стала ідея, що мовної проблеми в державі насправді немає, що нація чудово дає собі раду зі своїм білінгвізмом. Головний аргумент на користь цієї тези – велика кількість російськомовних українських патріотів, навіть націоналістів. Майдан був двомовним, український бік фронту – також. Аргумент «на Донбасі за Україну гинуть російськомовні» взагалі часом вибиває ґрунт із-під ніг прихильників одномовності (хоча можна припустити, що ці російськомовні є такими тому, що банально не мали де вивчити й практикувати українську). Зараз постає ідеологія нового патріотизму, в якій пропагують тезу, що координатою ідентичності не конче має бути мова.

Читайте також: Активісти вказали на слабку позицію державної мови в Україні

Питання мови у принципі стали оминати. Нині про це незручно говорити. Тим більше під впливом панівної на сьогодні (і цілком здорової, як на мене) ідеї, що Україна – утворення не стільки національне, скільки політичне. Інша річ, що продовженням цієї тези виявляється така: у ХХІ столітті мова начебто перестає бути головним маркером належності до народу. Артикулюючи постулат про важливість українізації, почуваєшся – неначе гомофоб у Західній Європі – консерватором, застряглим у неактуальних ідеях, зашкарубком, який не відчуває духу часу.

Утім, проблема, якої ніби не існує, лишається, ба, навіть поглиблюється. За підсумками аналітичного огляду «Становище української мови в Україні в 2014–2015 роках», проведеного рухом «Простір свободи», в державі триває повзуча русифікація. Українська й надалі має всі ознаки мови колонії, і кожен із нас підтвердить це десятками прикладів. Питання в тому, чи може Україна бути незалежною державою, якщо мовне питання винести поза наратив творення політичної нації.

Питання мови стали оминати: так незручно про це говорити. Мовляв, Україна – утворення не стільки національне, скільки політичне

Справді, чимало носіїв російської є українськими патріотами. Проте, автори згаданого огляду звертають увагу на доведений соціологічними даними прямий зв’язок між мовою респондентів і сприйманням ними пропаганди РФ. Саме зараз ми не можемо дозволити собі забути, що російська – це мова кількасотлітнього агресора, мова завжди зверхньої щодо українців російської культури. Мова, яка й зараз прирікає мільйони людей на отруєння сусідським агітпропом і зневагою до власної держави та її культури.

Можна зрозуміти небажання зачіпати скриню Пандори в час війни. Але, швидше за все, двомовність просто бачиться прийнятним станом речей (колонізовані схильні вважати нормальною ситуацію, в якій вони опинилися). Однак постійне змішування мов, як наголошує лінгвіст, викладач Колумбійського й Гарвардського університетів Юрій Шевчук, впливає на те, як ми думаємо про самих себе, свою країну, її майбутнє. У більшості держав мова виконує об’єднавчу, солідаризаційну функцію, тоді як у нас остання не має виконавця. Без української як мови цілого народу й усього медіа-простору ми часто плутаємося в тому, хто свій, а хто чужий, хто друг, а хто ворог. Це все надзвичайно тонкі процеси, непомітні з першого погляду, але зі згубними наслідками. І головне, що такий стан досі спирається на державну підтримку, а також на висловлювання інтелектуалів, яким раптом стало незручно говорити про мовне питання.

Дивіться також: Огляд становища української мови в 2014-15 роках

Але визнаймо, що виносити його за дужки означає обманювати себе. Зараз – саме слушна мить через медіа, публічні виступи й т. ін. просувати ідею, що українська мова – це та, яку всі члени нашого су­спільства мають обрати коли не як мову своїх батьків, то як мову своїх дітей. Бо це один із дієвих засобів, що повинні уберегти їх від тих катаклізмів, які переживаємо зараз ми.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено