Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 липня, 2015

Декомунізація в деталях

Звичка – страшна річ. Позбутися її буває вкрай важко, особливо коли вона ще й шкідлива. Наприклад, колупатися в носі чи гризти нігті, не кажучи вже про куріння. А якщо цей процес ще й вимагає певних зусиль або навіть фінансових витрат, то і мріяти нема чого. Хіба дуже дістане чи доведе до ручки. Курити курці, зазвичай, починають кидати тоді, як легені перетворюються на духовий оркестр або з’являється підозра на якусь заразу, а відучитися колупатися в носі, частіше, можна хіба після смерті, коли пальці перестануть ворушитися і ніс врешті-решт згниє. До того це якось навіть на думку не спадає.

За багато століть московської, а потім і совєцької окупації українці звикли багато до чого. Зокрема, вважати Пушкіна видатним поетом, а Суворова – великим полководцем. Ані одне, ані інше не відповідає дійсності, але хто ж заглиблюватиметься в деталі. Олександра Невського багато хто і далі продовжує вважати неабияким військовим стратегом і святим, Київську Русь – колискою трьох братніх народів. Схожих міфів є безліч. Аби їх спростувати, треба витратити масу часу та енергії, тому декому легше з ними просто змиритися і прийняти. Те саме стосується і топографічних назв, і пам’ятників чи навіть святкових дат у календарі. До того ж, весь цей непотріб цілком логічно і системно заповнює вже давним-давно сформовану свідомість, а що може бути гіршим, ніж втрата орієнтирів, фундаментів, системи цінностей, в якій минули найкращі роки життя, хай навіть все це огидне і наскрізь брехливе. Вірити в брехню спокійніше, ніж опинитися перед розбитим коритом з усвідомленням, що ти – лох і тебе тупо розвели. А тому, на жаль, навіть незважаючи на тверезе і переконливе розуміння ситуації та необхідності її виправлення, часто-густо запустити цей процес вдається неймовірно складно. Все задавнено, ранить, дратує і ображає або й просто ліньки. І тому з’являється безліч аргументів проти, хоч наскрізь абсурдних і часто дурних у своїй природі, але впертих аж до ідіотизму.

На зорі української незалежності процес перейменування вулиць чи повернення їм старих назв, не кажучи про повалення ідолів, сприймався цілком природно. Окупаційна імперія зруйнована, Україна нарешті здобула вистраждану незалежність, а тому логічно, що всього, пов’язаного з окупацією, рабством, приниженням, треба позбутися і нарешті почати будувати свою хату так, як подобається, щоб було комфортно і затишно. На жаль, у якийсь момент процес загальмував, безнадійно затягнувся, а подекуди й не встиг початися. Нині можна сперечатися, хто в цьому винен і чому так трапилося, рюмсати над переписуванням історії і безнадійно намагатися залишитись у щасливому світлому минулому, але це все для маразматиків. Логіка життя однозначна. Ніхто, окрім бомжів, не продовжує носити брудний одяг, якщо є можливість його випрати, ніхто не житиме в квартирі, захламленій чужими речами, якщо їх можна викинути, і ніхто не молитиметься на свого ката і вбивцю та не триматиме його портрет над шлюбним ліжком.

Читайте також: Декомунізація топонімії: українські проблеми та європейський досвід

Чомусь і більшовикам, і гітлерівцям, й іншим окупантам вистачало всього кілька місяців, а то й днів, щоб змінити назви вулиць і закладів у підкорених містах, а ідеологічно неправильні пам’ятники демонтувати чи просто зруйнувати. Їм і на думку не спадало, що історію переписувати не можна. Не до демократичних цінностей, коли ти вже взявся щось чи когось підкорювати і переконаний, що це буде надовго, а то й назавжди. Якби більшовики дозволили українцям вшановувати їх справжніх національних героїв, то вони б в Україні довго не протягнули. І ці м’ясники чудово те розуміли, хоч і не завжди дружили зі здоровим глуздом. Тому й нищили все до ноги. Будьмо відвертими: історія таки в кожного своя і правда також. І чим швидше нація дізнається, хто вона насправді, що їй є ким і чим пишатися, що вміє вона не тільки плазувати, а ще й може дати в морду, причому ефектно і боляче, тим швидше вона позбудеться рабської постави і навчиться говорити з іншими на рівних. Ось тоді до неї вже так просто не підступишся і все нажите непосильною працею, а вірніше вкрадене і розграбоване, доведеться-таки віддати. А цього ж, правда, нікому не хочеться. Жодному миршавому злодію.

На жаль, до повноцінного процесу миття і очищення України дійшло лише тепер, коли коса найшла на камінь і стало очевидним, що без того ніяк. Що корені нинішньої війни і безмежної корупції, і всезагального паскудного становища країни, як економічного, так і соціального, тягнуться десь звідти, від тих трупів, яких вчасно не поховали і якими досі всіяна квітуча українська земля. Бо корінь зла – в символах, що формують свідомість і поставу. І той, хто любить Лєніна, виявляється, просто не може бути добрим громадянином, сумлінним чиновником, чесним бізнесменом чи навіть гарним вчителем, бо звик красти, брехати і жити подвійним або потрійним життям, як кожна совєцька людина. І той, хто не любить цього чорта, але щодня споглядає його рило, коли йде на роботу, або щомиті читає чи декламує заклинання на стінах свого будинку, в назвах села або міста, має ті самі проблеми. Адже чорт ховається в деталях. І навіть якщо ці деталі вже в далекому минулому, нікому не цікаві і молодше покоління начебто чхати на них хотіло, вони таки працюють. І лише питання часу, коли їх трупний сморід знову заполонить свідомість.

Процес декомунізації, нарешті офіційно запущений у країні, можна не тільки вітати, а й необхідно прискорити всіма можливими способами. Він був би неможливим без сторонньої допомоги (спасіба таваріщу Путіну) і без тих кривавих прелюдій, які змушена була пережити нація. На жаль, така ціна зволікання. Нині важливо, щоб все спрацювало, бо фактор звички, про який йшлося вище, доволі сильний, і якщо кинути все на відкуп здорового глузду, то добре починання традиційно перетвориться у фарс.

Читайте також: Заборона простих істин

Україна не може стати іншою і кращою, поки від неї огидно смердить. А тому пропозиції на кшталт: перейменуємо Іллічівськ, названий на честь Вови Ілліча, в Іллічівськ на честь пророка Іллі чи Котовськ на честь Котовского в Котовськ на честь священика Василя Котовича, не слід сприймати ані як специфічний одеський гумор, ані як маразм (мовляв, дешево і сердито), а саме як диверсію. З таким самим успіхом Котовськ можна перейменувати на честь кота Матроскіна чи кота Леопольда, а ще Кота в чоботях або пана Коцького. Якщо йти цим шляхом, то набагато дешевше для бюджету буде нічого не змінювати, а просто повигадувати хороші відмазки. Села Кірове на Черкащині, Кіровка на Кіровоградщині та й сам Кіровоград можна спокійно прив’язати до хвороби кір, а села з назвою Крупське, які також є в обох згаданих областях, до манної чи ячної крупи. Тих Кіровок і Крупських у різних варіаціях по Україні чимало, тому економія для бюджету буде солідна. А додаймо ще численні Петровські, які ніяк інакше не могли бути названі, як на честь Петра Порошенка, хіба як виняток – на честь св. апостола Петра, П’ятирічки – від п’яти річок, які повсихали, Ударники, що походять від УДАРу Кличка, чи Урицькі, названі ще древніми римлянами, бо там винайдено уринотерапію.

Взагалі, знайти трактування і пояснення на хвору голову простіше простого. Ульяновка – від Уляни, Калініне – від калини, Свердлове – від свердла, а Брагинівка – від браги. Гірше, звичайно, з усілякими там Дзержинськами, але і з тим можна дати собі раду. Сіли, випили, закусили – і до ранку можна цілий трактат написати, а якщо ще заглянути в google… А чому б місто Дзержинськ не могло бути назване на честь брата залізного Фелікса Владислава Едмундовича, який 1920 року встиг побути деканом медичного факультету, а 1921 року – навіть проректором Катеринославського університету, доки не вирішив втікати з більшовицького раю до Польщі, де обрав кар’єру військового медика, дослужився до полковника, нагороджений Золотим Хрестом Заслуги і врешті був розстріляний нацистами як брат російського терориста у м. Згеж і похований у братській могилі. А може, там в родині ще і який ксьондз чи навіть біскуп знайдеться, коли добре пошукати, бо навряд чи родовід прабатька ФСБ добре досліджений…

Втім, справа ж не у трактуванні і не відмазках, а в деталях. І легковажити ними більше не варто – це закінчується смертю. Доведено…



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено