Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 липня, 2015

У полоні звитяжних поразок?

Українська акцентуйованість на власних трагедіях і катастрофах виховала не одне покоління патріотів, орієнтованих на те, що життя варто прожити так, щоб при слушній нагоді загинути за Батьківщину.
Матеріал друкованого видання
№ 26 (398)
від 2 липня, 2015

Бо так вже історично склалося, що бій буде нерівним, ворог таки візьме гору, але наші лицарі увійдуть у пісні й легенди і стануть прикладом для нащадків. Казати, що ми перервали цю сумну традицію, не випадає й сьогодні, але часом виникає резонне запитання: якщо вся наша історія складається лише з поразок, то чому ми досі живі й наше прагнення до волі за століття не притлумилося? Вочевидь, втратам і поразкам передували здобутки й перемоги, про які в нас чомусь воліють зайвий раз не згадувати. Століття козацтва нащадкам більше відомі результатами тодішніх аналогів мінських домовленостей, аніж виграними битвами, яких у ту пору не бракувало.
Усе це ми переживаємо й сьогодні. Про Іловайськ, Зеленопілля, Ізварине і Шахтарськ – міста і селища, що залишилися під контролем сепаратистів, де полягли сотні й тисячі наших бійців, – добре відомо кожному. Проте в нашому календарі ще не набула загальнонаціонального значення дата 5 липня 2014 року – звільнення Слов’янська, з якого почався повномасштабний наступ по всьому фронту. Українські прапори один за одним піднімали то в Артемівську, то в Сєверодонецьку, то в Станиці Луганській – великих містах, стратегічних пунктах фактично в межах Донецька й Луганська – все це були наші перемоги, якими можуть нехтувати хіба що диванні полководці, котрі марять оперативними просторами Другої світової і свої уявлення про війну формують із комп’ютерних ігор.

У гібридній війні на коні може опинитися той, хто навчиться вгадувати логіку ворога й діяти на випередження, шукати асиметричні відповіді

Новітня гібридна війна, як і ті, про які ми знаємо з підручників історії, складається з певної кількості кампаній. Отже, маємо всі підстави вважати переможною літню кампанію 2014 року, адже був відвойований значний шмат території. Півмільйонний Маріуполь, два аеропорти, які дісталися ворогові як руїни і після місяців виснажливих боїв, порятовані від грабунків промислові об’єкти, сотні й сотні тисяч людей, звільнені від радян­сько-чорносотенного варварства, – це не якісь локальні чи випадкові успіхи, це по-справжньому вдалий наступ. Похід, по суті, новонародженого українського війська проти терористів і найманців, озброєних до зубів із сусідського «воєнторга». Українські самоходки, що сунуть на схід донецькими полями, добровольці на даху чергової РДА, відбитої в сепаратистів, хліб із військових машин для місцевих мешканців, що зі сльозами на очах згадують важкі дні окупації, – усе це кадри хроніки минулого літа. Хроніки звільнення.

Читайте також: "Це наша війна,тому ми переможемо"

Так, після того як у хід війни масово втрутилися регулярні російські війська, що захопили Новоазовськ і замкнули наші сили в Іловайському котлі, характер війни змінився. Годі переповідати усім відомі події, які призвели до теперішнього позиційного протистояння. До речі, нинішню кампанію на Донбасі часто порівнюють із Першою світовою. Аналогія, звісно, умовна, втім, варто згадати, що тоді, попри низку різної успішності кампаній, для обох ворогуючих таборів війна закінчилася геть несподівано: революціями одразу в трьох імперіях. І переможцями вийшли «міноритарії» тієї війни – молоді східноєвропейські держави, які, звісно ж, не могли тягатися ані промисловістю, ані потужністю армій із тими, хто грав першу скрипку в Антанті та Троїстому союзі. Так само й у гібридній війні на коні може опинитися не той, хто вкладає міль­ярди в пропаганду та брязкає незчисленними броньованими м’язами, а той, хто навчиться вгадувати логіку ворога й діяти на випередження, шукати асиметричні відповіді і на полі бою, і на міжнародній арені.

Читайте також: Пройшов Іловайськ і врятував прапор

Однозначні й «красиві» воєнні перемоги – це радше частина ідеології та міфології, аніж історичної правди. І часто трапляється так, що культ певних здобутків чи, навпаки, гостре бажання реваншу обертається страшною мутацією. Найкраще це помітно в сучасній Росії. Схоже на іронію долі, але буквально релігійний екстаз із приводу перемоги СРСР у Другій світовій і водночас прагнення помститися за «найбільшу катастрофу ХХ століт­­тя» перетворили російське суспільство на шовіністично-агресивне. Фаши­стське. Таке, про­­ти якого насправді наші діди воювали 70 років тому.

Україні не загрожує запаморочення від успіхів. Адже вони не є абсолютними, і впадати в ейфорію немає жодних підстав. Утім, й ігнорування перемог небезпечне поглибленням комплексу одвічних жертв сусідських експериментів. Твереза й зваже­­на оцінка наших успішних операцій потрібна лише для того, щоб не впадати у відчай і мати наснагу для подальших битв, у яких ми більше хочемо вийти переможцями, аніж скласти чергову думу про полеглих.

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено