Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 червня, 2015

Хіпстерська борода Ємєльяна Пуґачова

Колективна пострадянська утопія має два полюси. На одному – відроджений совок із новітньою гігантоманією, сталінською суворістю, схрещений із чорносотенством і з благословення найвищого духовенства, щонайменше в межах СРСР 1991 року, на чолі з «настоящим полковником».
Матеріал друкованого видання
№ 24 (396)
від 18 червня, 2015

Із щільно закритими кордонами, квасом замість коли і трактирними самоварами замість кавоварок. Інший полюс – Європа до Владивостока, дива російської демократії, президент РФ Міхаіл Ходорковскій разом із прем’єром Славою Рабіновичем під час візиту до Києва покладають квіти до монумента Небесній сотні. Культурні центри на колишніх ракетних шахтах за Уралом і Human Rights Watch ставить у приклад пострадянські країни решті світу. Словом, матеріалу для фантастичних фільмів не бракує.

Міф про «один народ» живе і просто трансформується залежно від обставин. Причому по обидва боки кордону, частина якого вже рік як перетворилася на лінію фронту. Але і ця обставина не поклала край ілюзіям. Одні чекають, коли українці скинуть «фашистську хунту» й пі­дуть каятися перед Росією… За що? На «ватних» сайтах список уже сформовано. Другі все марно прагнуть побачити за одиночними пікетами російський Майдан і втечу Путіна з Кремля. До речі, куди мав би тікати російський президент у разі революції: в Білорусь, Казахстан чи Монголію?!

В Україні повстання завжди означає звільнення. Від кого й від чого – очевидно. Власна самостійність і повернення в європейську сім’ю народів – прагнення природне, навіть банальне. Пов­стання у Росії має геть іншу основу. Його очолюють, як правило, самозванці, які хочуть замінити фейкового царя на справжнього «надьожу-госу­да­ря» (від Смути й до Ємєльяна Пуґачова Лжедімітрії і «воскреслі» Пьотри ІІІ були мейнстримом політичного процесу в Росії). Та й спроба стрибнути від абсолютизму до демократії у лютому 1917-го мала вельми карикатурний вигляд: більшовики не надто лукавили, коли саркастично змальовували добу Тимчасового уряду. Пізніше, наприкінці 70-х років минулого століття, афганські інтелектуали пафосно заявляли, що прагнуть здійснити у своїй країні перехід від феодалізму до соціалізму, що зрештою закінчилося перемогою Талібану, який ви­явився здатним розкрутити машину часу у протилежний бік. Благими намірами…

Колишня метрополія має звільнятися передовсім від самої себе – імперської пихи, зневаги до колоній, визнати свої злочини й уже потім шукати форми співіснування з сусідами

У більшості так званих великоросійських губерній революції взагалі звикли не помічати: скинули царя, пововтузилися «врємєнниє», а потім більшовики продемонстрували силу, тож їм і правити. Це національні та казачі околиці змагалися за волю, а іваново-вознесенькі ткачі вкупі зі степовими кочовиками вірою й правдою йшли служити червоним, бо звикли слухатися владу, яка вміє показувати ікла й копати кирзовим чоботом. Так само і в 1991-му, коли закипали республіки, на російських теренах на підтримку демократії виходили лише в Петербурзі й Москві, де вже за два роки після падіння Союзу наважилися на свій реванш червоно-коричневі. До речі, чимало хто з тодішніх реваншистів нині стали «особами, наближеними до імператора».

Колишня метрополія має звільнятися передовсім від самої себе – імперської пихи, зневаги до колоній, визнати свої злочини й уже потім шукати форми співіснування з сусідами, яким залила чимало сала за шкуру. Однак нині чимало російських лібералів вважають, що «повернення Кри­­му було історично виправданим», хоча при цьому зневажають Путіна й навіть готові заради демократії відсидіти 15 діб за адмінпорушення. У 2011–2013 антивладні настрої у Росії були відчутними, і це вилилось у велелюдні мітинги на Болотній. Наївні українці вважали, що у Москві повстали «наші», і воліли не помічати імперських та радянських прапорів поруч із символікою ліберальних партій. Сьогодні чимало тих націоналістів, які виступали два роки тому проти Путіна, воюють на боці сепаратистів добровольцями на Донбасі, і в їхньому світогляді нічого не змінилося. Гасла ті самі: «Россия для русских». Межі цієї Росії вони визначають, звісно ж, по-своєму, на око. Тому шукати спільне між войовничими російськими шовіністами й тамтешніми нечисленними прозахідними інтелектуалами – все одно, що порівнювати заінстаграмлений портрет сучасного хіпстера і Ємєльяна Пуґачова: спільною буде хіба що борода, решта подібностей – радше випадковими.  

Читайте також: Коли Росія прославить Сталіна

Всю абсурдність та ірраціональність «русского бунта» ми бачили на Донбасі – крайня жорстокість за доволі розпливчастих вимог: ніби за самостійність, але й не проти федералізації, а взагалі було б добре до Росії приєднатися. Навіть лідери самопроголошених республік не кожного дня готові сказати, чого ж вони прагнуть. Але при цьому не стримують свого апетиту до розправ: раз дорвалися до зброї, то треба нищити всіх, хто не «такий» – можливо, це і є та «шляхетна» мета, заради якої й пов­став «непочутий» Донбас?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено