Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 червня, 2015

Знайомство по горизонталі

Я досі так і не був у «Межигір’ї», якось не склалося. Коли друзі з Автомайдану їздили пікетувати замок тоді ще чинного Дракули, лежав на дивані («диванна сот­­ня») з температурою, а після того було, чесно кажучи, нецікаво: хіба я не бачив зразків їхнього смаку в інших місцях? Минулих вихідних друзі запрошували приєднатися. Повернулися задоволені: страуси, хонка, природне питання: «Ну й навіщо це одному?». І раптом як рефрен: «Яка ж гарна в нас країна!». Тільки заради цього висновку варто було їхати.
Матеріал друкованого видання
№ 21 (393)
від 28 травня, 2015

Ну що ж, «Межигір’я» як збудник цікавості до подорожування батьківщиною – непоганий початок. Після цього за інерцією, якщо ви мешканець столиці, можна здійснити набіг на Переяслав-Хмельницький, Чернігів (дорогою неодмінно зазирнути до Козельця), Білої Церкви, Канева... – перераховую тільки ті точки на мапі, куди можна з’їздити туди й назад упродовж одного дня без виснаження, навіть із дітьми.

Подорожувати – це не лише весело й відносно дешево. Припустімо, для когось принципово важливо знати, що Коростень на Житомирщині впродовж одного дня був столицею України й тут було затверджено наш герб, а ще тут є пам’ятник Семену Козаку – останній твір зацькованого російського генія архітектури Константіна Мєльнікова. Неподалік в Овручі – давньоруський храм, який будував Петро Милоніг, а реставрував Алєксєй Щусєв. А комусь достатньо милуватися неповторними поліськими краєвидами й не захаращувати свою пам’ять зайвою інформацією. Знайомство з рідним краєм, причому бажано не вимушене, під час відряджень, а добровільне й свідоме, без жодної іншої мети й підтексту, – необхідна частина процесу ідентифікації. Справді, тільки так ти до кінця можеш відчути свою належність до країни, її фізичного простору, як кажуть, «через ноги».

Знайомство з рідним краєм – необхідна частина процесу ідентифікації. Тільки так ти до кінця можеш відчути свою належність до країни, її фізичного простору

Не знаю, чи вкладають якийсь додатковий сенс у свій звичний спосіб дозвілля французи, японці чи американці, але відомо, що в цих країнах показники внутрішнього туризму в кілька разів перевищують іноземний. У це важко повірити: натовп своїх, рідних туристів біля Реймського собору в кілька разів численніший за групи чужинців. Те саме біля храму в Кіото. Що ж до пасажиропотоку в Єллоустоуні, то він складається практично із самих американців. Навряд чи це якісь просунуті стратегії патріотичного виховання, просто люди звикли так жити, хоча я переконаний, що є кореляція між знанням своєї країни – фізичним, не з телевізора – й готовністю її захищати в разі загрози.

У нас ситуація протилежна: станом на позаминулий рік 36% українців ніколи не були за ме­жами свого регіону, а в Донецькій та Луганській областях – понад 70%. Знову ж таки боюся поверхових висновків, наскільки ці цифри пов’язані з поведінкою під час іноземної агресії, але на рівні звичайного здорового глузду важко сперечатися: якщо ти не маєш власних вражень і досвіду спілкування в межах країни загалом, то й усвідомлюєш себе передусім працівником заводу чи шахти, а не громадянином держави.

Читайте також: Прощавай, залежносте

Якби горлівських школярів свого часу возили на канікулах на екскурсії хоча б на Поділля, а єнакіївським металургам давали путівки на Прикарпаття, як це робилося за «старих добрих» радянських часів, може, вони не повелися б так легковажно на підбурювання проти кровожерливих бандерівців. А вони таки повелися, хай там що кажуть про масову чи не масову підтримку прокремлівських маріонеток. Погодьмося, комуністичні політтехнологи трохи зналися на керуванні масами й уміли прищеплювати свої догми в доступний спосіб, і не так дорого це коштувало порівняно з нинішніми людськими та матеріальними втратами від вій­ни.

Проте є річ значно важливіша за споглядання відносно незнайомих пейзажів – це спілкування мешканців різних регіонів «по горизонталі», оминаючи центр. Одним із принципових позитивних досвідів обох Майданів була взаємодія представників усіх областей, усіх етнічних груп, які тільки є в Україні. Саме такий прояв на побутовому рівні має те, що згодом у різних деклараціях називатиметься народженням політичної нації. У сенсі побудови суспільства саме цього критично бракує сьогодні українцям, причому однаковою мірою як із Заходу, так і зі Сходу та Півдня. Якщо не рахувати армії, яка завжди була «міксером», нині такі контакти знову-таки здійснюються навколо окремих завдань із забезпечення потреб фронту. За браком загальнонаціональних громадських рухів, справжніх незалежних профспілок, не кажучи про повноцінні політичні партії, Україні доведеться виробити власні ноу-хау, як нам налагодити зв’язки між співвітчизниками. Я хочу чути, що вони думають, не з телевізора. Я хочу знати, чого вони бажають, не зі звітів соціологів. А як? Залишається наразі один спосіб: поїхали!



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено