Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 травня, 2015

Історія самоомани

Європа, схоже, про круглу дату не згадає. 2015-го виповнюється 40 років одній із найнебезпечніших ілюзій у новітній історії – міфу про можливість мирного співіснування держав із протилежними системами цінностей.
Матеріал друкованого видання
№ 18 (390)
від 7 травня, 2015

1 серпня 1975-го в столиці нейтральної Фінляндії голови різних за рівнем розвитку й впливовості держав підписали Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, який закріплював політичні та територіальні підсумки Другої світової війни, запроваджував певні технічні процедури зменшення напруженості й декларував повагу до основних прав людини (втім, нічим більше не підкріплену). Захід вирішив, що винайшов універсальний засіб примирити засадничі суперечності, оголосивши їх неістотними.

Якщо бути точним, підвалини міфу було закладено задовго до того, у лютому 1945-го в Ялті, коли лідери трьох могутніх держав домовилися про поділ Європи після війни, яка ось-ось мала закінчитися. Саме поняття «антигітлерівська коаліція» вже містило в собі суперечність, оскільки не враховувало фундаментальних відмінностей між високими сторонами, що договорювалися, їхніх стратегічних цілей і світоглядних максим. Так у порядне товариство цілком легально пустили суб’є­к­­та, який принципово відмовлявся поважати правила й домовленості, отже, заклали фугас під усю європейську конструкцію.

Компромісна реакція сучасної Європи на вибрики Кремля є продовженням багаторічної політики толерування дикого ведмедя, якого Захід сподівався навчити хороших манер

А та конструкція складалася поступово, століттями. Право сильного в ній потроху, дуже повільно витіснялося правом правого. Від заперечення наполеонівських воєн до усвідомлення абсурду Першої світової, від пафосу Ґойї та перших пацифістів через Толстого й Нобеля до досконалого, як тоді здавалося, механізму Ліги Націй. Досконалість виявилася позірною, але вперше в історії війна як така перестала бути предметом беззаперечної естетизації й колективної пихи, а категорія міжнародного публічного права відірвалася від середньовічної традиції розподілу територій між правлячими династіями. Цинізм, право сильного та інші прояви Realpolitik потроху відходили в минуле, повага до особистості, свобода, демократія ставали діючими аргументами у відносинах між державами. Ця еволюція, звісно, була недосконалою (як не буває досконалим жодне індивідуальне чи колективне дорослішання), проте вона вселяла надію. Той факт, що демократичні країни солідарно дали відсіч різним модифікаціям тоталітаризму, доводить, що вектор було визначено правильно. І тільки одна модифікація виявилася не просто непереможеною, а навіть незасудженою – найнебезпечніша, червона.

Можливо, на самих початках радянської держави серед її лідерів й адептів були окремі навіжені, які вірили в союз вільних незалежних республік від Камчатки до Гібралтару, але дуже швидко вони поступилися місцем відносно тверезим прагматикам, які не мріяли ні про який «Інтернаціонал», а лише прагнули розширити якомога далі межі реанімованої під червоним прапором Російської імперії. Забігаючи наперед, зазначимо, що в другій половині століття частина комуністичних режимів у Європі та Азії теж швиденько відійшли від початкових догм, під якими вони були створені, відвернулися від своєї «матері-годівниці» Москви й так само перетворилися на мікроімперії (а в деяких випадках цілком навіть макро) з чималенькими зов­нішніми апетитами.

Комунізм довго придурювався інтернаціональним, насправді ж він уже давно й щоразу не просто національний, а неприховано націонал-шовініс­тич­­ний. Тож плавка спадковість від сталінсько-брєжнєвського СРСР з усіма його амбіціями, претензіями та фобіями до путінської РФ зі схожими неврозами ніяк не є випадковою. А компромісна реакція сучасної Європи на вибрики Кремля є продовженням багаторічної політики толерування дикого ведмедя, якого Захід довго й мар­­но сподівався навчити хороших манер у посудній крамниці. Колись лідери вільного світу сприймали як менше зло ракети, націлені на європейські міста, й філії КПРС-КГБ у вигляді місцевих компартій, не кажучи про колоніальні адміністрації та військові гарнізони на схід від залізної завіси.

Тепер вони готові «почути Москву» з її специфічними інтересами, забуваючи, що ці інтереси ніяк не обмежуються Україною, до якої «старій» Європі врешті-решт байдуже.

Не дивно, що найбільш послідовно й безкомпромісно щодо російської агресії нині поводяться наші колишні «брати по табору» – поляки та литовці. Дивно, що досконалий опортунізм виявляють представники Угорщини та Чехії, ніби геть забули про 56-й та 68-й, – мабуть, давні психотравми даються взна­­ки. А от решті Європи краще б перегорнути ганебну гельсінську сторінку. Всі її декларації про права людини й цінності демократії звучатимуть переконливіше. І, головне, будівля «спіль­­ного європейського дому» стоятиме міцніше.

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено