Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
16 квітня, 2015

Заборона простих істин

Можливо, якби не війна, ухвалення парламентом законів про засудження комунізму поряд із нацизмом чекали б іще довго. Визнати довгу низку узурпаторів від Лєніна до Андропова, Чєрнєнка й Щербицького упирями, а їхні символи – пентаграму разом із серпом і молотом (пардон, зірка окремо взята залишається поза підозрою) – каїновою печаткою слід було давно за прикладом інших посткомуністичних країн.
Матеріал друкованого видання
№ 15 (387)
від 16 квітня, 2015

Це не лише очистило б загальну атмосферу, а й оздоровило б політичний ландшафт, не даючи моральним спадкоємцям злочинного режиму брати участь у різних спекулятивних комбінаціях зі спадкоємцями матеріальними: згадаймо, як формально опозиційні комуністи слухняно підтримували політику розкрадання держави та здачі її інтересів агресивному сусідові. Та й сам феномен антиукраїнських заворушень на Сході, які суттєво полегшили російське вторгнення, був би ускладнений, а то й унеможливлений.

Авжеж, будь-яка заборона в нинішньому політкоректному світі сприймається як зброя слабких, і в нового закону буде чимало опонентів. Зокрема, критики стверджують, що його погано прописано і Європа не підтримає будь-якого зазіхання на свободу переконань, свободу висловлювання думок та інші надбання демократії. Доведеться нагадати, що в самій «старій» Європі чудово уміють захищати свої засади, коли конкретно запахне смаленим. Чудовий приклад: менш ніж місяць тому у Франції було засуджено до двох місяців в’язниці (щоправда, умовно) телеведучого, який на власній сторінці в соцмережі лише піддав сумніву доцільність демонстрації протесту проти терактів у редакції Charlie Hebdo та єврейській крамничці. Зріла держава здатна визначитися з мірою соціальної небезпеки того чи того «вільного висловлювання».

Справжня декомунізація – довгий шлях, і нові закони не кінцевий, а початковий його пункт

Інша річ, що в умовах конкретної України з її неуцькими практиками правозастосування будь-яке розумне починання можна довести до абсурду. Не до такого, сподіваюсь, як у РФ, де до відповідальності притягують за продаж колекційних солдатиків зі свастикою, а натомість заплющують очі на збіговисько справжнісіньких нацистів. Убезпечитися від ексцесів можна, якщо буквально кожному прояву дурості оголошувати бій, громадськості зараз це під силу. Зрозуміло (й це прописано в законі), що пам’ятки музейного характеру під забороною не опиняються. Але чимало плям червоного минулого непомітно всоталося в наше повсякденне життя, і просто так їх не позбутися. Зрештою, в самому парламенті інтер’єри прикрашено життєрадісними фресками з використанням червоних прапорів і подібної атрибутики. Символи – це вкрай істотно, та не в них усе зло.
Важливо зрозуміти: справжня декомунізація – довгий шлях, і нові закони не кінцевий, а початковий його пункт. Потрібна серйозна, не завжди легка й комфортна праця всього суспільства, спрямована на усвідомлення певних принципових істин:

– коли доктрина заради хай там уже якого світлого й справедливого майбутнього вимагає повбивати всіх буржуїв, куркулів, попів, гнилих інтелектуалів та опозиціонерів-попут­ників, те майбутнє не варте ламаного шеляга, тим більше, що до нього доживуть самі лише партійні номенклатурники в немодних костюмах, чекісти з чесними очима та розгублений люмпен;

Читайте також: Передовий загін. Влада відстає від суспільства

– люди, які ностальгують за порядком, суцільною зайнятістю й дешевою ковбасою, демонструють класичний фройдистський комплекс, прагнучи «повернутися в материнське лоно» (буквальна обмовка якогось не вельми освіченого «кримнашиста»); від того, що ідеальний лад локалізовано не в невизначеному, а в умовному минулому, діагноз стає тільки наочнішим;

– зло стократ небезпечніше, коли воно прикидається добром. Комунізм – одна з найбільших, справді диявольських спокус, якщо в різний час на неї пристали взірцеві інтелектуали й митці: Герберт Веллс і Бернард Шоу, Теодор Драйзер і Ліон Фойхтванґер, Анатоль Франс і Пабло Пікассо, Андре Мальро і Фредерік Жоліо-Кюрі. Вони не визнавали, що шукати порятунку в позірній простоті комуністичного міфу означає без варіантів відмовитися від свободи перебування в складному реальному світі;

– на комунізм, немов на дитячий кір, перехворіли так чи так практично всі європейські країни, й ми тут не виняток. Було б надзвичайно приємно й зручно постановити, що ліву ідею нам штучно імпортували якісь зайди, а самі білі й пухнасті українці їй щосили весь час опиралися. Варто лише вдати, ніби не було ані виразно лівих батьків-засновників УНР, ані цілком лояльних до червоної ідеї діячів Розстріляного відродження, й геніальний Тичина не писав: «Партія веде». Це було б чергове спрощення, а нам зараз потрібне не заспокійливе, а тонізуюче. Не припиняти, а починати, точніше продовжувати, думати.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено