Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 квітня, 2015

Непомітний фронт

Ми на війні. Точніше на двох війнах одразу. Одна – наочна, всім зрозуміла: безпосередня агресія сусідньої держави із залученням місцевого люмпену. Друга – менш очевидна: шалені зусилля частини суспільства щодо трансформації держави й не менш шалений опір політичних та бізнес-еліт (а в нас вони давно злилися) будь-яким перетворенням. Я зважився б назвати її прихованою громадянською.
Матеріал друкованого видання
№ 14 (386)
від 9 квітня, 2015

У таких випадках – а Україна з її прагненням модернізації геть не унікальна у світовій історії – провідником реформ зазвичай виступає вище керівництво держави, спираючись на соціальну базу щоразу різних верств (інший варіант – окупаційна адміністрація, як у повоєнній Західній Німеччині, Японії тощо). Політологи та економісти давно зламали арсенали списів навколо питання: чи є авторитарна фаза абсолютно необхідною для нейтралізації саботажу, а відтак для ефективних перетворень? Відповідь уже відома з досвіду: авторитаризм полегшує завдання організаційно, але позбавляє реформатора зворотнього зв’язку й таким чином прирікає на помилки, яких можна було б уникнути за умови, що весь процес зазнавав би конструктивної критики суспільства.

Безумовно, якби не Майдан, значна частина українців свідомо чи підсвідомо воліла б залишити все як є. Не лише ті, хто обіймає хлібні посади, а й прості люди «з вулиці», які, не дотримуючись ретельно букви закону, натомість завжди розраховують перевести зіткнення з тим чи тим представником влади в неформальну площину. Грубо кажучи, значно простіше вкласти в заліковку 500 грн, ніж учити ту кляту теормеханіку (або конституційне право, або гістологію з цитологією) – це я так, для прикладу. Позбутися цих звичних «зручностей» громадянин погодиться тільки побачивши перспективу змінити цілу конструкцію життя, в яку він вбудований.

публічне висвітлення ходу реформ в Україні є епізодичним, кричущо недостатнім і, головне, несистемним

Можливо, ми сьогоднішні самі не чекали від себе вчорашніх безкомпромісності. Але після сплеску гідності все одно залишається величезна спокуса повернутися до відпрацьованих технологій виживання. В цьому сенсі лінія фронту «прихованої громадянської» проходить усередині кожного, буквально кожного з нас, за винятком окремих пасіонаріїв. Тому для перемоги потрібна низка постійних стимулів.

Від квітня громадяни України можуть отримувати довідки від Мін’юсту в режимі онлайн після ліквідації окремих старих служб, уражених зловживаннями. Генпрокуратура оголосила прийом на роботу свіжих кадрів, не заплямованих участю в попередніх схемах. МОЗ розпочало у столиці пілотний проект перетворень усієї галузі із запровадженням страхової медицини, а також нібито перекрило корупційно небезпечні схеми закупівлі ліків. МВС уже за два місяці випустить на вулицю нових патрульних поліцейських, які не братимуть хабарів, а виконуватимуть свої прямі функції. У Мінфіні, Мінекономіки, інших відомствах ліквідуються або змінюються департаменти, які довгий час були годівницею для афілійованих бізнесів. Антикорупційне бюро нарешті ось-ось запуститься. Якби все це відбувалося рік або навіть півроку тому, то нічого, крім оплесків, не викликало б. Зараз ті самі дії провокують нові хвилі скепсису й утоми. Чому? Бо, по-перше, із запізненням, по-друге, в оцінці дій держави суспільство виходить із презумпції винності. Має право! Завжди й скрізь, а в нашому випадку поготів.

Для підтримання тонусу громадськості конче необхідні регулярні сигнали, що ці зміни постійного і глибинного, а не тимчасового й косметичного характеру. Якоюсь мірою позитивна інформація (так само, як і конструктивна критика) є зброєю в цій війні, яка за всіма ознаками так само «гібридна».

На жаль, публічне висвітлення ходу реформ в Україні є епізодичним, кричущо недостатнім і, головне, несистемним. Вочевидь, це не пріоритетний напрям інформаційної політики держави. Скажімо, відповідне міністерство створювали, за словами одного з ініціаторів проекту, «з метою захисту інформаційного простору від російської пропаганди», себто як інструмент першої, а не другої війни – принаймні так було попервах. Утім, навіть без міністерства можна було б малою кров’ю задовольнити апетит суспільства щодо новин із другого фронту. Ну хоча б запровадити регулярні брифінги в Адміністрації президента й Кабміні за зразком США. А можна було б і самому главі держави виступати частіше, в нього це непогано виходить.

На початку 1980-х на Укртелефільмі зняли ігрову на диво вдалу стрічку про заколот у Білому домі (за чутками, його вшанував схвальним відгуком сам Рональд Рейґан). Мене тоді буквально вбила одна фраза з діалогу: «Якщо ви завтра не виступите, американський народ питатиме, що робив цілий тиждень президент»...

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено