Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
2 квітня, 2015

Втома

Можна виїхати. Дороги відкриті, поки що не бомблять. Можна купити квиток, сісти на автобус – і туди, де воля. Де не страшно ходити повільно, дивитись у вічі іншим, де розмовляють вголос, клянучи всіх: білих, червоних, руських, хунтівських.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (384)
від 26 березня, 2015

 Ще б трошки грошей на той квиток. І трошки сил, щоб було чим вирватися й жити далі. Але там, на волі, ніхто не чекає. І трошки грошей вже немає. І десь тут можна схопити капусту, гречку, цукор… І тече вода з-під крана. Сусідка каже, що вона тхне дохлими сепаратистами. І теж не їде. Бо в неї мати прикута до ліжка й добра вдача. У неї Україна там, де вона сама. Є ж такі щасливі люди.

Можна їхати. А можна боротися тут. «Нас же більше? Якщо ми всі вийдемо, вони ж не зможуть нас перестріляти? Всіх? Тільки декотрих? А інші ж звільняться? Так давайте, а?» – питає дитина.
«А якщо серед загиблих будеш саме ти? Готовий?»

«Не знаю». Ніхто не знає. У концтаборах ув’язнених було менше, ніж охоронців. Але в газові камери йшли майже без пручання. Хоча смерть від кулі була, напевне, краща. Тож можна було обирати: газ чи куля. Можна обирати… Можна ще поїхати. Можна вийти. Спробувати.
Тільки от втома. Апатія. Нічо­­го вже не треба. Просто безцільно тягнути. Переставляти ноги. Нічого не чекати. Зійде сонце чи ні, яка тепер різниця? Якось буде… А якщо ні, то й ні.
Зате тепер зрозуміло, як воно було в тих концтаборах.

***
За кожної влади воно у кріслі. То головне по школах, то по пенсіях, то по сиротах, то по податках. «Найкращі люди нашого міста». І батько його був із «найкращих». І дід. Родовід найкращих. Комуністи в четвертому поколінні. Минулої весни воно загорнулося в тренд сезону «коло­­­­рад-стайл» і вимагало від усіх підлеглих бюджетників кликати Вітю на царство. Плакати було наказано малювати самим і клеїти на лопати, якими прибирали сніг. Лопати роздавали, фарби – ні.

Всю весну воно моталося поміж блокпостів та розповідало про десант із негрів, які спустилися з вертольота якраз біля телевежі, але були відігнані нашими «захисниками». Зроду не було в місті телевежі… Але то таке…

Коли місто лишилось осторонь фронту та заявило про себе як про справжню Україну, воно намотало собі жовто-блакитну стрічку на піджак, автівку та барсетку. Вивчило слова гімну, мостило руку на серці та рвало горлянку у співі. Крісло лишилося за ним. «Конєй на пєреправє нє мєняют». Еге ж, таку коняку міняти собі дорожче. Її тільки на ковбасу. Але чи дійдуть руки?

Читайте також: Еволюція Донецької ОДА

Зараз от вимагає «ділити­ся», а інакше, каже, жодна волонтерська допомога в місто не зайде. Ані людям, ані військовим. Тільки через нього. А краще від його імені. І тільки спробуйте тут!..
Спробували. Поскаржилися. Однак тут, у прифронтовій вертикалі, скрізь одне – воно. Рука руку миє.

І хочеться кинути це все. Як­­що нічого не рухається, то навіщо? Всім подобається, то для чого лобом на бетонну стіну? Воно – протоплазма, однак усіх похоронить і переживе. Втома… Безнадія…

***
«Ви живете за місцем реєстрації? Ми хочемо прийти і перевірити…» Живемо. Четверо старих. П’ятеро малих. Троє дорослих. Дорослі сказали, що брати собі та дітям від держави нічого не будуть. Поки є сили, впораються самі. Старі здійняли галас. Пенсії – це таки щось сакральне. Втім, люди мають право на свої гроші. На тому й зголосилися. «Маєте право на пенсії та на переселенські, якщо хочете. Маєте право…»

Зранку старі витягують одяг «на вихід», хтось фарбує губи, хтось вкладає волосся на лисині. Сидять. Чекають на перевірку. Сонце йде по небосхилу, ховається в хмарах. Сідає. Еміграційна служба не прийшла.
«То, може, і на краще… Бо я от сидів і думав, чи принесуть нам жовту зірку…»

«Яку жовту зірку?»

«Зірку Давида… Нашиють на рукав, щоб було видно: перевірені, проштамповані... Оце було б діло…»

«А те, що тут діти, які ні в кого нічого не просять, то їх не цікавить».

«Не цікавить…»

Зітхають. І наступного дня знову вдягаються в парадне, щоб презентуватись у всій красі.

Без сліз на них дивитися неможливо. Спитати «за що їм це» немає в кого. За щось. Щось було таке в кармі, що тепер перетворює всіх на тварин, яких треба тримати під контролем. Принаймні еміграційним.

Кому сказати, що це сором? Хто почує? Втома… Така втома, що, здається, ніколи не вистачить часу, щоб відпочити. Бо навіть якщо він буде, то весь піде на те, щоб не задихнутися від усіх непромовлених слів, від несказаних, важких, кривавих слів про біль, відчай та безнадію…

***
«But boots – boots – boots – boots – movin’ up an’ down again. An’ there’s no discharge in the war!» Читає Кіплінґа для себе. Напам’ять читає. Не пил, щоправда, а грязь. На сотні метрів, кілометри грязі. І немає звільнення від війни. Бо стріляють щодня. Не пере­мир’я, а пристрілка. Вивчення позицій. Бій попереду. Але бій, може, й краще, ніж невизначеність і втома. Читає Кіплінґа й чекає, коли буде команда, сигнал. Коли море брехні з боку окупантів стане морем їхньої крові. Не інтелігентні думки. Але такі, які є. І вони корисніші, ніж відчуття безнадії, яке розливається в окопах та бліндажах унаслідок вимушеної гри в те, що ніколи, здається, не скінчиться.

***
Тепер, коли її голодування було перерване і розпочате знову, відлік можна вести спочатку. Два дні, три… Не шістдесят п’ять. Бо два місяці голодування – це вирок. А три – майже точно – смерть. Вона сміється. Спочатку так спочатку. Безнадія? Апатія? Втома? Може, й так. Але як ми тоді переможемо, якщо дозволимо собі опустити руки?

Її випадок не найгірший. Бо на цвинтарях могили, де навіки вже успокоїлися воїни. І щодня за ними хтось плаче, і це теж вже назавжди. То яка втома? Люди, ви що? Чи, може, вона одна-єдина у всій нашій армії? Чи, може, безсмертна кремезна принцеса?

Читайте також: Змінені війною. Чи готові українці до розриву з Росією

Вона вмирає повільно, але гідно. Вона розуміє, що робить. Що, для кого і для чого. То де концтабір і грязь війни? Де несправедливість та зрадники? І невже вони така вже проблема? Невже така, як могильні плити та посмішки дівчини, що вмирає на очах усього світу?

Саме тому, що вона є і вона бореться, там, на окупованих територіях, раптом з’являються графіті й написи «Це – Україна». А під вікнами у прифронтових зрадників виростають красномовні смітники. На колесах. З’являються та переїжджають за своїм потенційним хазяїном з місця на місце. А еміграційна служба телефонує, щоб вибачитися. Не приходить. І на фронті ніхто не здається. І не буде до самої перемоги.

Втома, так. Апатія. Бо не спринтерська і навіть не стаєрська дистанція. А марафон, що випав нам усім, підготовленим і не дуже. Але якщо не втомлюється вона, дівчина, що підписала смертний вирок не тіль­­ки собі, а й усьому Мордору, то, може, слід бігти? Різним темпом: іноді трохи повільніше, іноді на всій швидкості. Але все ж не зупинятися, навіть якщо фінішу ще не видно і немає впевненості, а чи існує він узагалі. Просто не здаватися. Хоча це непросто. Але вона, Надія, задає темп, у якому втома – то трохи зрада. І саме зараз час спробувати це зрозуміти.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено