Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
6 квітня, 2015

Людина-луна

Ніколи не ставайте священиком, якщо можете ним не стати, написав колись Ґрегем Ґрін. У мене, за винятком мого діда, у близькому колі священиків не було, тож не можу дослідити їхню мотивацію. А от журналістів – пів-Facebook. Є більш, є менш успішні, є взагалі нікому не відомі, крім сусідів за офісом. Маю підстави робити висновки.
Матеріал друкованого видання
№ 13 (385)
від 2 квітня, 2015

Ніколи не ставайте журналістом, якщо мрієте про добробут. Журналістські статки – це платня від трьох тисяч (гривень, а ви що подумали?) у столиці, в областях менше, наймана квартира без особливих перспектив іпотеки, сумнівні перспективи кар’єри (ну хіба що колись там у зеніті успіху головний редактор видання – ти ба!), робота нерідко без вихідних, часті відрядження й постійний дамоклів меч тисяч знаків на тиждень, які треба будь що вигнати. Журналістська підготовка може бути трампліном, якщо ви в результаті мрієте стати піарником, політиком, піти в бізнес, але тоді початковий фах не має особливого значення, тут важать лише знайомства й комунікативні навички.

А ще не ставайте журналістом, якщо мрієте про славу. Журналістська слава – це підпис, який не кожен бачить, бо не кожен дочитує матеріал до кінця. Це в найкращому разі визнання колег, яке за межі цеху пробиває вряди-годи. Іменами журналістів не називають вулиці. Георгій Гонгадзе – виняток, і не тому, що добре писав (вибач, Гіє!), а тому, що розлютив одного невротика у високому кабінеті. Щоправда, можна вибитися в телеведучі, тоді й плата вища, й таксисти впізнають, і на ринку подекуди дають знижку. Але ця слава непевна й нетривала, щойно зникаєш з екрана – і ти знову на рівних з усіма.

українська журналістика хвора, вона, власне, жодного дня не була здорова за всі 24 роки свого існування

Не ставайте журналістом, якщо розраховуєте зав­дяки інтенсивному спілкуванню влаштувати особисте життя. Серед моїх знайомих відсоток тих, хто, як обтічно пишуть у соцмережах, «перебуває в пошуку», перевищує середній по палаті. А жваві теревені та фуршети після пресухи недорого коштують, на ранок це стає безжально очевидним.
У жодному разі не ставайте журналістом, якщо мрієте змінити світ. Відновити справедливість, припинити неподобства, покарати негідника – надзав­дання, виконати яке вдається буквально одиницям лічені рази. Якраз на цьому чимало репортерів і розслідувачів ламаються: коли щоразу бачиш, що після публікації нічого не змінилося, тягне до прямої дії. Звідси прямий шлях в активісти, політики й... батальйони самооборони. На цих віражах не всім вдається зберегти свої початкові наміри.

Читайте також: Приходьте завтра

А можна йти від зворотного. Так, українська журналістика хвора, вона, власне, жодного дня не була здорова за всі 24 роки свого існування. Оскільки ЗМІ збиткові (а це не провина журналістів), вона практично не залежить від споживача, тільки від спонсора. Вона не відображає всієї складності нав­колишнього світу, не дає достатньої інформації для прийняття щоденних рішень, а саме це мало би бути її основною функцією. Вона переважно не інформує, у найкращому разі розважає, у найгіршому збиває з пантелику. Але уявімо на хвилинку, що її такої, якою вона вже є, не стало. Чим ми живитимемося? Сарафанним радіо? Пам’ятаєте, звідки слово «сарафан»?

Кажуть: журналісти продажні. Загалом смішно заперечувати, але в кожному окремому випадку треба розбиратися. Часом обвинувачення свідчать не про рівень поінформованості обвинувача, а про його шкалу цінностей. Дозволю собі процитувати колегу Юлію Мостову: «Люди, ви ж не риби, які через дві хвилини забувають, що вони щойно їли! Як можна додуматися звинуватити Сергія Лещенка, журналіста, який витягнув на світ Божий із чорної пітьми режиму Януковича теми «Межигір’я», клюєвських афер із сонячними батареями, віденського альянсу між Порошенком і Фірташем, у продажності?».

Серед нащадків індіанців майя, які зберегли недоторканою свою культуру в гірських районах Гватемали, є поділ на вікові й водночас функціональні групи: хлопчик, воїн, громадський активіст (як це звучить мовою кекчі, не уявляю, але англійською перекладають саме так) і людина-луна. Це найстарша й наймудріша категорія. Людина-луна не бере участі в повсякденних справах, не займається господарською діяльністю, не втручається в процеси керування життям племені, вона лише слухає й переказує. На неї покладено вкрай важливу місію: чути, помічати, усвідомлювати й ділитися цим із рештою племені.

Читайте також: Дивлячись із Лондона

Тому основний аргумент для того, хто ступає на ту стежку, як у волонтерів: хтось має це робити, чому не я? Звісно, нинішній голодний, не надто імпозантний, не надто освічений (як на загал) український журналіст мало нагадує поважного, статечного гірського патріарха. Але ж луна – феномен несамостійний. Вона лише відбиває те, що звучить навколо.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено