Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
19 березня, 2015

Літні

У березні був художник. «Ви не знаєте мого імені, бо ніхто тепер не Леонардо. Але мені 87 років, а тому я можу собі дозволити… Це натовп, дитинко. І влада його може побудувати тільки концтабір. Я – художник. Я бачу… Їхні обличчя, руки…
Матеріал друкованого видання
№ 11 (383)
від 19 березня, 2015

Нас чекає руйнація. Бо все, до чого торкається натовп, не може дихати. Вони спочатку забруднять, а потім заллють кров’ю. Ми не встоїмо, думаю, що не буде навіть асфальту. «Русскій мір» – він такий… Побачите, дитинко. Я помру, а ви побачите. Дітей шкода… Хто їх захистить?»
У червні була баба Шура. Їй 95. Майже весь час вона спить. Ясність приходить до неї нечасто. Спека. П’ятий поверх. Хрущовка. Важка ніч, високий тиск, який то стрибав до 200, то падав стрімко до 90. Швидка не їхала. В аптеку не вийти, бо ж комендантська година. Донька Ірочка змучилася страшно. А на ранок стало краще. Бабуся Шура присіла біля вікна подивитися на дорогу. На проспект Ілліча. У народі його називали Макшосе. «Що це, Ірочко? Війна? Німці знову напали? Танки, Ірочко? Десять штук? Напали німці?» – «Ні», – сухо сказала втомлена Ірочка. «Наші танки? Навчання?» – «Ні, – знову відповіла дочка. – Не наші. Наших у місті немає». – «Ну що ти тоді мене плутаєш! – розсердилася бабуся Шура. – Якщо наших немає, а танки їдуть по Макшосе, це означає фашисти. Знову фашисти. Що ж це, Ірочко?»

У вересні був дід Петро. Удівець. Мовчун. «Із 1930-го я. Скі’ки це на сьогодні? Не пам’ятаю вже. Склероз. А дружина моя померла дванадцять років, сім місяців і чотири дні тому. Календар у мене після неї. Закреслю день і живу собі далі».

Жили-були Дід та Баба… У дитинстві їх знищував Гітлер. На старість – Путін

Газу, води, світла – нічого цього вже не було. Магазинів теж. Що є на городі – ото вся їжа. Зранку він розводив вогнище у дворі, кип’ятив воду, кидав у неї картоплю, якусь крупу, зелень, здобрював помідорами. Ніби борщ. Гарячий і тим смачний. Трохи їв. Решту брав і ніс на блокпост, який щогодини обстрілювали російські окупанти. «Лягай, діду! – кричали хлопці. – Лягай!» – «Яке «лягай»? – бурчав він. – Розплескається все…» Гаряче і смачне. Бійці їли. Нахвалювали. «Йдіть до нас кухарем, – сміялися. – Ага, кухарем-писарем, а чому одразу не штабним щуром?» Коли хлопці відходили, кликали діда із собою. «Куди? Навіщо? Тут народився, тут і помру. А ви мені щоб повернулися всі. Щоб повернулися! Чекатиму! Ані тут, ані там, – подивився на землю, а потім на небо, усміхнувся, – не дам вам спуску». Через 10 днів хлопцям сказали, що діда Петра вбили. Але не точно. Не точно….

У січні була Катерина Миколаївна. Стояла в черзі до каси в магазині. Окупанти в черзі стояти не схотіли. «Ми ваші защітнікі, нам бєз очєрєді і бєз дєнєг». Гигикали, як водиться, трясли автоматом, дихали на всіх перегаром, штовхалися весело. Касирці сказали: «Нє сси, заплатім». Почали рахувати, скільки в них є. Радість трохи минула. «Задєрживают нам виплати за вашу защіту. Ану скіньтєсь, нам нє хватаєт…»

Катерина Миколаївна дістала гроші, сумно подивилася на свої макарони, які збиралася понести додому, сказала голосно й виразно: «Це все, що я маю зараз. Удома, я живу по вулиці Університетській, будинок …, квартира …, є ще. Гробові. На смерть. Чекаю вас усіх у себе вдома. На три квитки до Челябінська вистачить». – «Ми нє із Чєлябінска. Із Костроми…» – «І до Костроми вистачить! – упевнено сказала вона. – Краще поїхати живими на мої, ніж мертвими на власні. Правда?» Із тим і пішла. Вчителька колишня. 15 років уже на пенсії. Але учні й досі вітають її зі святами.
У лютому їх – літніх, але нескорених – постійно бачать і чують: у маршрутках, на зупинках, у чергах, на ринках. Вони вже як легендарна ДРГ, котра повсякчас завдає нищівних, бо в саму душу, ударів по против­нику.
«Забирайтеся звідси».

«Це наша земля, вас сюди ніхто не кликав!»

«Ви ж не люди, ви окупанти. І яка тільки мати тебе народила?»

«Від дитини ви мене вже звільнили. Від дому звільнили… Від чого ще?»

«Не боюся… Не боюся. Ну вб’єш ти мене, потішишся, але в моєму віці смерті боятися смішно».

Моя подруга з Донецька каже: «Мені вже немає жодного сенсу виходити з дому чи їхати кудись. Але виходжу і їду тільки для того, щоб натрапити на Неї чи на Нього. Щоб почути, як спокійно та гідно наші ніби не сильні вже й точно не озброєні літні виштовхують із тролейбуса чи з магазину чергових «защітнічков». Щоб побачити, як ті, мляво огризаючись понурим матюком, тікають із маршрутки, зупинки чи з-під самої каси, як просто на очах із них злітає весь цей флер «переможців» і вони стають тим, ким є насправді, – безсовісними та боягузливими найманцями, котрі прийшли вбивати нас, щоб заробити грошей».

Жили-були Дід та Баба… У дитинстві їх знищував Гітлер. На старість – Путін. Їм нічого втрачати, а тому вже не страшно. І вони, знаєте, не «пенси, які продались Росії за копійчину». Вони люди, які зібралися з останніми, може, силами й вийшли на свій бій. Отакий – зупинково-магазинний. Однак перемогти їх нікому не вдасться. Бо десь там, на порозі шляху до Вічності, зникають страх і біль. А війна лишається. І їм, нашим дідам та бабусям, здається, що вони можуть її зупинити. Вони не старі. Бо старі – це ті, для кого смерть – кінець, а опісля нічого буде.
Наші герої літні. Вони воїни Літа. Янголи світла, що намагаються звільнити окуповані міста, відганяючи палицею озброєних найманців, на «гробові» купуючи їм квитки до Челябінська, голосно називаючи тих, що вдають із себе захисників, гітлерівцями-фашистами.
Тож наступного разу, коли дуже закортить сказати щось про «пенсів-запроданців», прикусіть язика, добре?

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено