Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 березня, 2015

За що і проти чого

Мій друг Євген Степаненко привіз із фрон­­ту скромненьку брошурку на 16 сторінок завбільшки з долоню «Пам’ят­­ка учаснику антитерористичної операції» – цілі поточної війни в запитаннях і відповідях. Оцінюю її рівень скептично, він вибухає: «Як ти не розумієш? На передовій саме цього бракує! Напиши ти краще!».
Матеріал друкованого видання
№ 9 (381)
від 5 березня, 2015

Виявляється, чимало з тих, хто свідомо підставляє голову під кулі, не маючи аніскільки сумнівів у правильності свого в буквальному сенсі життєвого вибору, не можуть раціонально сформулювати власні мотиви. Не певен, що моя думка їм потрібна. Тож пишу радше для себе. Чому вони це роблять? Бо на нашу країну, Батьківщину напали.

Звісно, українці різні, й наша спільна Вітчизна все одно в кожного своя, трохи інакша. Тож і мотивація неоднакова. Україна – це не лише вишиванки й пісні, хоча для когось (не всіх) вони скарб, і ними гріх нехтувати. І не лише мова, хоча в ній зафіксовано базові цінності, які розкриваються, коли ти в неї по-справжньому занурюєшся. І не лише історія з культурою, які більшість із нас до пуття не знає (узагальнюю так упевнено, бо інакше реакцією на новітні відкриття, по­в’язані з ключовими постатями й моментами українського шля­­ху, не були б розгубленість, а подеколи й активне несприйняття). Але останнім часом після супертолерантного Євромайдану спостерігається тенденція зовсім уже ігнорувати український фактор: мовляв, ми політична нація, а в кого яке коріння – це ваші особисті подробиці. Хочу сказати, що навіть так звані російськомовні співвітчизники (до яких належить і автор цих рядків) нібито байдужі до етнографічних сентиментів, десь у глибині душі страждають на своєрідний «комплекс ампутації» і відчувають полегшення, коли бодай частково, символічно повертаються або навертаються в українське силове поле.

Україна – це простір свободи, де ти можеш узяти участь у формуванні майбутнього. Ну, скажі­­мо, маєш шанс

У невгамовного режисера Сергія Проскурні в документальному фільмі «Тарас Шевченко. ІDентифікація» є епізод, котрий він знімав у Сніжному – тому самому, про яке ще рік тому мало хто чув поза межами Донецької області. Герой – місцевий бомж, який підтримує (чи вже підтримував?) життя підбиранням вугілля в занедбаній копанці. І там, власне під землею, після кількох простих запитань цей дядько раптом зі сльозами переходить із суржику на взірцеву українську, якою не розмовляв із дитинства, починає читати Шевченка напам’ять... Це концентрований образ багатьох українців, які чи то під тиском обставин, чи то через слабкість характеру були відмовилися від своєї ідентичності й тепер потроху до неї повертаються. Не кажу вже про окремих стовідсоткових, без жодних домішок, етнічних росіян чи євреїв, що в безкомпромісності свого патріотизму сто очок наперед дадуть декому з автохтонів.

Та не лише минуле має об’єд­­нувати здорову країну. Передусім не минуле. Останнім часом стало зрозуміло, що Україна – це ще й простір свободи, де ти можеш узяти участь у формуванні майбутнього. Ну, скажі­­мо, маєш шанс. Раніше його не було, а тепер з’явився. В оскаженілого сусіда цього немає, а в нас є. За сприятливого сценарію Україна – вікно можливостей. Порозуміння, довіра, терпимість, взаємодія, ініціатива і т. ін. Власний проект життя. Оптимізм. Хай би як нові-старі еліти за останній рік намагалися цей оптимізм попсувати, він іще існує.

Це, так би мовити, позитив­­на програма: за що. Щоб була Україна. Така Україна.

Тепер – проти чого. Теж ду­­же просто: аби тут не було Росії. Не вигаданої Росії «всємірной отзивчівості», а реальної, де чесні й порядні люди – це за визначенням зрадники, дива­­ки й маргінали, а гопота – мейнстрим. Де з узурпаторів-крадіїв не сміються, як у нас (і не скидають їх урешті-решт), а їхні обличчя, навпаки, друкують на футболках та іконах. Де брешуть зранку до вечора й отримують за це ордени та народну любов. Де влада може зробити з підданими – громадянами цей контингент назва­­ти важко – все, що їй заманеться. Де суспільство свідомо плекає свою архаїчність і паніч­­но боїться паростків новацій. Де всі декларують, що страшенно люблять одне одного та весь світ, а насправді ненавидять кого лиш можна, а надто Україну з Америкою (ніби вони те саме). Де нами лякають дітей, сіючи ворожнечу просто-таки з пелюшок: бачили ролик, у якому п’ятирічний хлопчик мріє мочити укрів, коли виросте? Де замість облаштовувати власне життя, хлопці їдуть за 6 тис. км руйнувати чуже, хоча вдома їх дражнять «чурками».

Багато чого можна написати про ту країну, яку ми любимо, й ту, яка принесла нам горе. Нічого нового. Будь-хто з учасників АТО, кого я знаю особисто, міг би перелічити те саме. Просто вони зайняті іншим.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено