Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 березня, 2015

На захист « диванної сотні»…

У нас «диванною сотнею» називають тих, хто в Інтернеті, газетах, журналах, на радіо і ТБ дає свої здебільшого негативні оцінки стратегії і тактики влади у війні на сході. У переважно провладних ЗМІ (хоча опозиційні також цим не гребають) лише ледачий не копає «диванників», причому критика якось обминає суть їхніх тез, шпетячи насамперед цей «шкідливий» типаж як такий.

Це для критиків є символ неробства,інтелектуального паразитизму, пасивної споглядальності, огульного критиканства тощо. Мовляв, ці людці плутаються під ногами у влади, яка героїчно і ефективно бореться проти ворогів,день і ніч дбає про військо і країну, кує перемогу на фронті, в тилу і на міжнародній арені.

Головний аргумент проти «диванної сотні»: а ви,власне, хто такі? А  чи служили ви в армії, а чи воювали в АТО? Потім з’ясовується, що служба у війську і участь в АТО аж ніяк не рятує від докорів, особливо якщо фігурант висловлює «неправильні» думки. Цікаво, що й критики «диванних» незрідка й самі – «огидні штафірки», себто цивільні.

На відміну  від такої публіки «антидиванні» заяви професійних військових ще якось можна зрозуміти. Адже не лише нам, а представникам багатьох професій притаманна така собі станова чи кастова зверхність. Лікарі щиро переконані в тому, що лише медики можуть розумітися на всьому, що стосується людського здоров’я. На думку юристів, лише вони здатні адекватно тлумачити закони. Хоча чи треба бути професійним музикантом-виконавцем чи композитором, щоб добре відчувати і цінувати музику? Чи треба бути футболістом чи тренером, щоб розумітися на футболі? Тут вистачить глибокої зацікавленості; здорового глузду і багаторічного уважного спостереження. Зрештою, театрознавці самі на сцені не грають, кінознавці самі не знімають кіно. Чи можна на цій підставі відмовити їм у праві на судження?

Що ж стосується воєнної справи, то як писав видатний військовий теоретик усіх часів і народів Клаузевіц: « У воєнній справі немає нічого, що було б недоступно пересічному розуму, але воювати важко»…

Є азбучні істини в будь-якій професії і вони можуть бути відомими аматорам. Приміром, не вивчавши курс клінічної хірургії, можна бути втаємниченим, що хірург перед операцією повинен помити руки і забезпечити стерильність в операційній. А якщо він того не зробив, то є велика  помилка і службова недбалість.

Якщо людина багато років цікавилися воєнною справою, воєнною історією, воєнною теорією, прочитала на цю тему десятки серйозних книжок,мемуари маршалів і генералів, багато спілкуватися з професійними знавцями - то вона здатна непогано орієнтуватися в цій проблематиці. Тим більше, що існують фундаментальні засади стратегії і тактики, що сформовані ще тисячі років тому. Приміром, у багатьох військових академіях країн світу в курсі історії воєнного мистецтва вивчають знаменитий « косий удар» Епамінонда, давньогрецького полководця демократичної держави Беотія, який вщент розбив військо спартіатів під орудою царя Клеомброта і зробив геніальне відкриття у цій воєнній царині. Як відомо, всі елліни воювали, використовуючи бойовий порядок фаланги. Кілька рядів важко озброєних воїнів зі щитами і списами ставали стіною, суцільним фронтом. Удару цього залізного прямокутника не витримувала жодна варварська армія. Коли ж у бою зустрічалися дві еллінські фаланги, то перевагу мала численніша, тут діяли арифметичні закони. Оскільки Епамінонд мав удвічі менше воїнів, ніж спартанський полководець, то аріфметично він був приречений на поразку. І тут, як і Архімед, Епамінонд міг вигукнути : « Еврика!» Він раптом збагнув, що для перемоги не треба бути сильнішим від ворога завжди і скрізь, необхідно виявитися сильнішим лише у потрібній час і в потрібному місці. Беотієць, залишивши по фронту мінімум воїнів, з їхньої основної маси збудував на своєму лівому фланзі потужну штурмову колону, що в кілька разів переважала кількістю відповідний фланг спартанців. Коли вони почали наступ, фронт беотійців природно відступав, а фланг висунувся наперед і завдав  спартіатам удару страшної сили , зруйнувавши праве крило ворога, зім’явши його фалангу ( вона була сильною, допоки зберігала порядок) і вийшовши у спартанський тил. Далі почалося «побиття немовлят». Розгром спартанського війська був цілковитий. Потім вони дорікали беотійцям, що ті воювали « не за правилами». За правилами беотійці не мали жодних шансів.

Читайте також: Павло Білоус: «Влада зрозуміла, що люди таки щось вирішують»

Геніальне відкриття Епамінонда формулюється просто і запорука успіху - концентрація сил і засобів напрямку вирішального удару.

Найневдаліше тут - це рівномірний наступ  по всьому фронту. До речі, під час Другої світової війни радянські командири постійно скаржилися на чисельну перевагу вермахта у період 1941-1942 р. р. в усіх його наступальних операціях. Насправді, як довели історики Віктор Суворов, Борис Соколов, Володимир Бешанов, Марк Солонін та інші, чисельна перевага загалом була на боці Червоної армії, інша справа, що німецькі генерали віртуозно володіли методом Епамінонда, виявляючись сильнішими лише тоді, коли треба і там, де треба. Однак , метод Епамінонда, як будь-що в цьому житті, має свою другу сторону: якщо полководець концентрує сили і засоби на одній ділянці фронту, він неминуче послаблює і оголює інші. Саме такої  помилки припустився в 1920 році командир Міхаїл Тухачевський, наступаючи на Варшаву. Тоді Тухачевський оголив свої фланги, зібрав у кулак усе, що в нього було, не залишивши резервів для виправлення можливих контрударів супротивника. Маршал Юзеф Пілсудський грамотно скористався недбалістю Тухачевського. Бравурний похід на Варшаву закінчився панічною втечею. Командир Першої кінної армії Будьонний вишикував три сотні вершників « ромбом», у центрі 

« ромбу» йшов він сам,його штаб і « революційна військова рада», побоюючись атаки польських уланів. Сталося те, що поляки назвали « Чудо на Віслі». У цьому контексті варто подивитися на ту ситуацію, що в лютому 2014 року склалося на Дебальцевському плацдармі. Якщо подивитися на карту, то стає зрозумілим, що у районі Дебальцевого виникла своєрідна « опуклість» у бік «ДНР», контрольована українськими військами. Таких випадків у світовій воєнній історії було безліч. Здебільшого, проблема розв’язується (залежно від обставин) так : або, використовуючи «опуклість», треба з неї наступати, розрізаючи ворожу територію навпіл і ізолюючи «ДНР» від «ЛНР», або оперативно виводити з потенційного «котла» свої з’єднання,не допускаючи їх оточення. Обрали третій,найгірший варіант: стояли і чекати несприятливого для себе розвитку подій. У Криму такі дії влади і командування військ України формулювалися як: «стояти і не провокувати»  Результат-відомий. Якщо вже треба було утримати Дебальцеве і не допустити його захоплення супротивником, то можна було завдати кілька відволікаючих ударів на інших напрямках, щоб зменшити тиск на Дебальцеве. Була така перекладена російською мовою і видана в СРСР книга британського військового теоретика Ліддела Гарта « Стратегія непрямих дій». Це те, що сучасні політики називають « несиметричною відповіддю»…

Під Дебальцевим супротивник припустився помилок,якими українська сторона не скористалася. За різними оцінками росіяни зосередили там близько 17 тисяч своїх вояків проти 3 тисяч українських, забезпечивши собі потрібну перевагу. Але за для цього їм довелося оголити інші ділянки фронту. Деякі комбати добровольчих батальйонів стверджували, що під час епопеї Дебальцевого можна було взяти Луганськ чи Донецьк, бо там залишилися символічні залоги, чи принаймні знецінити для росіян Дебальцеве, загрожуючи взяттям центрів «ДНР», «ЛНР». Не завадило б створення бойових ударних груп для обмежених тактичних наступів ( те, що називають активною обороною). Дещо з цього доволі успішно продемонстрував полк «Азов» під Маріуполем…

Читайте також: Майдан. Головне слово незалежної України

Однак для такої креативної війни, крім усього іншого, потрібні  талановиті,рішучі, здатні на нестандартне стратегічне і тактичне мислення генерали і старші офіцери. Де їх узяти? Вони є у зоні АТО. Під час війни найкращий відділ кадрів - це фронт. Як висловився один радянський письменник : « Гармати висувають!» Є вже чимало капітанів, майорів, підполковників і полковників, що з найкращого боку проявили себе протягом цих воєнних місяців. На рівні рота-батальйон-бригада управління боями вже сьогодні здійснюється на загал непогано, а вище починаються проблеми. Саме тому треба прискорити рух «соціальних ліфтів» у війську. Архаїчна радянська кадрова система, що за роки незалежності «збагатилися» корупцією, є смертельно небезпечною під час війни. Потрібен реальний генеральський резерв і кандидати у військах є. З цією метою варто було б встановити військове звання «бригадний  генерал» ( воно є у багатьох арміях світу), проміжне між полковником і генерал-майором і зняти бюрократичні перепони у його присвоєнні гідним талановитим офіцерам із досвідом війни. В добу війни Півночі проти Півдня в США простий американець Улісс Грант сформував бойовий загін із добровольців, одержав звання бригадного генерала і став згодом найуспішнішим полководцем Півночі, який брав міста Півдня одне за одним. Конкуренти і заздрісники повідомили главу держави Авраама Лінкольна, що Грант полюбляє «хильнути чарку». Знаючи, що Грант - найкращий його генерал, президент жартома запитав у них: « А чи не відправити решті наших генералів по ящику віскі?»

По війні бригадного генерала Улісса Гранта оберуть президентом США. Але, судячи з її дій, чинна влада зацікавлена у збереженні « радянського ( за духом, освітою,звичками, навичками) генералітету.

Бо він добре керований,безініціативний. бездоганно надається для маніпуляцій з боку керівництва в інтересах політиканських «перемир’їв», що завдають очевидної шкоди армії,заважають їй ефективно діяти.

Напевно, саме такі генерали потрібні не для того, щоб воювати, а для того, щоб імітувати війну в інтересах «договірняків» із ворогом за рахунок інтересів України.

Справжні бойові генерали будуть тиснути на владу,вимагаючи все в країні підпорядкувати перемозі. Влада почуватиметься з ними доволі незатишно, бо доведеться воювати, а не торгувати з агресором.

Все це очевидне й для тих, кого називають «диванною сотнею». Тому всіх цих людей загалом, як явище,намагаються дискредитувати. Влада рекомендує своїм критикам замовкнути, взяти автомата і поїхати в зону АТО. Ніби це знімає велетенські проблеми воєнно-політичного правління…

Звісно, у «диванній сотні», як і серед вищого керівництва, серед політичних і військових чиновників є різні люди, є дурні й базіки, є розумні і  фахові. Других варто слухати,принаймні аналітикам із президентських структур, якщо їх патрону воно взагалі треба…

Це, між іншим, уже сформований і безплатний національний «мозковий трест».

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено