Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 лютого, 2015

1 прем’єр = 2,4 фармацевта

Оплесків не було. А мали бути: платня нашого прем’єр-міністра за січень становила 8,5 тис. грн. Добровільно, за власним бажанням, засвідченим відповідною заявою, Арсеній Петрович відмовився від усіх надбавок. Це істотна жертва: ще в травні очільник та члени уряду отримували на руки по 17–18 тис., коли долар, зауважте, був по 11,5. Але щось заважає сприймати цей жест як торжество демократії. Мабуть, я цинічна людина, але не бачу тут нічого, крім популізму в первісному сенсі цього слова.
Матеріал друкованого видання
№ 8 (380)
від 26 лютого, 2015

Люди мого віку й старші пам’ятають суто радянський штамп «у побуті скромний» – така вимога висувалася до представників комуністичного апарату. У 20-х роках минулого століття в СРСР навіть існувало поняття «партмаксимум»: члени партії не могли заробляти більше за кваліфікованого робітника – так розуміли тоді соціальну справедливість (щоправда, на початку 1930-х від цього обмеження тишком-нишком відмовилися). Я казав і ще раз кажу: мені подобається, що прем’єр у виховних цілях літає економкласом, задаючи правила доброго тону для наших еліт, добряче попсованих нуворишівською пихою. Але ж здоровий глузд іще ніхто не скасовував!

Кілька місяців тому чимало людей обурилися зізнанням новообраного народного депутата Мустафи Найєма. Він чесно поскаржився, що не зможе вижити на платню 6,5 тис., не маючи в столиці свого помешкання. Тут таке зчинилось: «А ти спробуй, як ми!». Еге ж, прожитковий мінімум у країні торік становив 1218 грн, і п’ята частина співвітчизників жила за межею бідності ще до падіння національної валюти. Припустімо на хвилинку, це ті, кому не пощастило, хто не знайшов себе в житті. Кінчені лузери з погляду власника квартири в Pechersk Plaza й завсідника ресторану Graine de Moutarde. Гаразд, візьмімо професії, які не просто вимагають певної кваліфікації, а й від яких залежить наше з вами здоров’я: фармацевт у київській аптеці може розраховувати не більш ніж на 3,5 тис. за місяць, медсестра в лікарні – на тисячі півтори. А винайняти в столиці «однушку» на масиві дешевше ніж за 4 тис. навряд чи вдасться. Ну можна знайти щось за менші гроші в Ірпені. Їздити на роботу електричкою. Милуватися з вікна, як о-он у тому джипі їде зі свого обійстя з басейном і тенісним кортом упир, котрий за своє життя нічого корисного не навчився, крім відтискати й домовлятися. От паскуда! Шкода, до нього я не дотягнуся, то хай хоч цей депутат помучиться!

виборець або хоче помститися за свої поневіряння, або заздалегідь дає згоду, щоб представник його інтересів брав хабарі

Стоп, стоп! Тобто, обравши людину, ми довірили їй долю країни й хочемо, щоб вона писала закони в електричці дорогою до Верховної Ради? У соціальних мережах аргументи на користь чужого вимушеного аскетизму були не надто винахідливі. «Ми крутимося – він теж має крутитися». «Не бозна-яка робота – на кнопки тиснути». «Там усі однакові, він собі накраде». Змучений злиднями й приниженням виборець або хоче помститися за свої поневіряння, зірвати на комусь свою досаду, або заздалегідь дає згоду, щоб представник його інтересів брав хабарі чи пішов на утримання до когось із олігархів. Припустити, що можна вибудувати із представниками держави якісь конструктивніші відносини й у такий спосіб подолати нинішні кричущі ганебні диспропорції в розвитку країни, ця категорія не спромоглася.

Узагалі-то я знаю не одного й не двох українських посадовців останнього, «післямайданного» призову, які свідомо погодилися на принизливі як для їхньої кваліфікації, попередньої кар’є­­ри й звичного стандарту добробуту офіцій­­ні доходи тільки заради того, щоб само-­
ствер­­дитися, підняти з нуля безнадійний проект, щось реально змінити на своїй окремо взятій ділянці будівництва нової держави – усе це без жодної іронії. Хтось із них накопичив «жирок», хтось погодився бути тимчасово байдужим до примітивних споживацьких спокус, але це їхній вибір, особистий виклик, і перетворювати таке подвижництво на принцип кадрової політики в державному секторі якось не по-дорослому.

Давно відомо: нічого не коштує країні дорожче, ніж дешевий чиновник. Досвідчені грузини, яких масово рекрутували до нашого уряду, теж переконують: перш ніж вимагати покінчити з корупцією, треба забезпечити функціонеру більш-менш пристойні доходи. Інакше рано чи пізно він спокуситься. Але я навіть не про прагматику, а про принцип. Якщо ставитися до держслужбовця так, як це робиться в розвинених країнах, – як до найманого працівника, котрий представляє мої, громадянина, інтереси, я маю забезпечити йому гідний рівень життя й тоді вже чекати, що він подбає про мій. А коли ставитись як до пана, з апріорною недовірою й добре прихованою ненавистю... Ну тоді я не громадянин, а, перепрошую, холоп. Нащо ж мені потурати?

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено