Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 лютого, 2015

Влада – віддзеркалення нас самих

Сьогодні все частіше від різного роду експертів (військових, політологів, банкірів, економістів) можна почути про те, що наші державні керманичі діють не адекватно ані до зовнішніх, ані до внутрішніх викликів, що постали перед Україною. Деякі з тих експертів заявляють про неадекватність уже самих тих можновладців.

І аргументів у тих, хто намагається заперечити це, на жаль, з кожним днем стає все менше. Але ж у нас при владі зовсім не хунта, як у тому, не без певного успіху, намагається переконати українців російська пропаганда. За всіма демократичними стандартами, чільна влада в Україні є законно обраною. І якщо бути щирими самим перед собою, то принципово кращою влади в нас не було за всі роки нашої незалежності. А коли так, то, за елементарною логікою, причини всіх наших негараздів (у тому числі й прийдешніх) треба шукати не в усіх тих високопосадовцях, а в нас самих, бо ми чомусь майже за чверть століття на вільних демократичних виборах чомусь так і не спромоглися обрати свого українського Ґавела чи Валенсу.

Хтось, напевне, мені заперечить, наполягаючи на тому, що в нас тих ґавелів та валенс поки що просто не було на політичному горизонті. Дозволю собі нагадати їм про В’ячеслава Чорновола, який мав приблизно ту ж саму дисидентську вдачу, що й Вацлав Ґавел.

Не певен, що в тих умовах Чорновіл зробив би в Україні те, що вдалося тому чехові у власній державі, але факт залишається фактом – приблизно в один і той самий час чехи віддали перевагу на виборах своєму дисидентові, а українці замість свого дисидента чомусь обрали практично послідовного компартійного ідеолога Леоніда Кравчука.

У ті ж самі часи своїх ґавелів обрали всі країни постсоціалістичного табору Центральної Європи, а також усі європейські республіки колишнього СРСР, за винятком хіба що Білорусі та Азербайджану.

Читайте також: Михайло Мінаков: Громадянське суспільство має контролювати владу, а не підміняти її

То чому ж наш нібито європейський за своєю ментальністю народ не витримав тоді іспиту демократією і не витримує його й досі, делегуючи у верховну владу в Україні далеко не кращих, на перший погляд, своїх представників?

Як відомо, на колективну ментальність того чи іншого  народу впливають клімат та рельєф місцин його проживання, його мова та певні історичні обставини, які довелося пережити тому народові.

І якщо з кліматом, рельєфом та мовою в плані їхньої європейськості в українців усе гаразд, то в їх історії є одна дуже суттєва відмінність від європейських народів, і не тільки від них.

 Вона полягає в тому, що наш Голодомор 1933 року мав засадничі відмінності від усіх інших геноцидів ХХ сторіччя. І це треба знати й розуміти, якщо ми хочемо результативно долати всі ті «непоборні»  суто українські негаразди сучасності.

Вочевидь, що Гітлер у 30-40 роки та младотурки в 1915-му за мету своїх геноцидів відповідно євреїв та вірмен мали повне фізичне знищення цих народів. Інша справа, що фюреру це не дозволило зробити світове співтовариство, а Османській імперії – царська Росія.

У випадку ж із комуно-більшовицьким  геноцидом українських селян 1933 року все було навпаки. Нищити наших дідів-прадідів червоній чумі не тільки ніхто не заважав, більше того – ті, хто мав би це робити, удавали, що взагалі не помічали того тихого геноциду!

І те, що в тих обставинах приблизно 60-70% українських селян пережили Голодомор, може свідчити лише про те, що їм це дозволили їхні кати. Є й дотичні докази цього. Це кремлівські директиви сталінських сатрапів та самого Сталіна їхнім харківським та ростовським товаришам про організацію громадського харчування в українському селі – спочатку для колгоспників у травні, а потім і для одноосібників у червні, завдяки чому українське село в 1933-му й не вимерло повністю…

Нагадаю скептикам цієї моєї версії, що ані в травні, ані в червні комуністи не могли підгодовувати селян хлібом з урожаю того ж таки 1933 року. Це міг бути тільки той самий хліб, який вони вилучили в тих самих українців з урожаю наприкінці 1932-го.

По-перше, це є зайвим свідченням штучності того більшовицького голоду.  А по-друге, проливає світло на саму ідеологічну концепцію геноциду українців. Уже не вперше припускаю, що ті 10 мільйонів українського люду, замореного найлютішою смертю тоді в Україні та на Кубані зі Ставропіллям, були для кривавого більшовицького режиму лише друзками, а самим лісом для будівництва його «світлого майбутнього» виявилася решта українських селян та козаків, яким червоний Кремль дозволив пережити Голодомор.

Розрахунок комуністів  полягав саме в тому, щоби ті голодоморні жертви пережили всі муки та жахи очікування голодної смерті, але все ж таки залишилися живими, зазнавши при тому руйнівних саме для їхньої української європейської ментальності трансформацій та виховали вже в заданій їхніми катами ментальній парадигмі своїх дітей та внуків.

Підтверджень цієї версії більш ніж достатньо. Так, якщо до Голодомору саме українські селяни для сталінського режиму були найпотужнішим гальмом для так званої колективізації, то після 1933-го вони вже стали всі зразковими колгоспниками для всіх інших республік колишнього СРСР.

Якщо до Голодомору українці в європейському контексті вважалися суто фермерською нацією, то сьогодні на тих українських теренах, що зазнали геноциду , фермерів у межах 1-2%, інші ж 98% віддали свої земельні наділи в оренду земельним баронам на кшталт Лозинського.

А от на Західній Україні, де Голодомору не було, все з точністю до навпаки. Абсолютна більшість селян обробляє свої паї самостійно. Це я для тих адептів лозинських, які просторікують про те, що сьогодні більшості українців заважає обробляти власні наділи їхній похилий вік. Ні, шановні! Працювати на своїй землі не дозволяє їм саме їхня колгоспно-совкова ментальність. Бо, по-перше, далеко не всі вони вже такі немічні, як би вам того хотілося, а по-друге, в них усіх є діти та онуки, половина з яких є сьогодні до того ж безробітними.

Далі. У грудні 1932 року кубанські козаки, вже знесилені голодом, повставали цілими станицями (населенням по 15-20 тис. людей) проти насильницької сталінської русифікації. Сьогодні ж їхні прямі нащадки воюють у перших лавах імперського війська, яке веде війну на знищення України як такої.

Але все це наявні наслідки Голодомору для українців, тоді як нас цікавлять більше дотичні, які й змушують голосувати їх на виборах їх саме так, як вони голосують.

Сталінська індустріалізація започаткувала кардинальні демографічні зміни в Україні. Якщо до неї селяни складали приблизно 75% населення України, то сьогодні їх уже трохи менше третини. Але не треба бути аналітиком, щоби побачити, що переважна більшість сучасних наших містян і практично всі селяни є прямими нащадками саме тих постгеноцидних мешканців села, яким комуністи дозволили пережити Голодомор. Тобто саме постгеноцидна ментальність і є визначальною для більшості наших співгромадян сьогодні.

Коли їхні пращури конали голодною смертю в 1933-му, то вони добре бачили, що їхні владні кати з числа місцевих радянських та компартійних функціонерів, гепеушників та енкаведістів не голодують зовсім. Після того «виховання» голодом вся влада залишилася в них. Тому природно, що єдиною гарантією неповторення жаху очікування голодної смерті для селян та їх дітей було підняття останніх на соціальних ліфтах у владу. Благо, що в країні Рад вони тоді працювали непогано.

Ось де приховується пояснення того парадоксу, що навіть у часи незалежності, при явному чисельному переважанні містян в Україні, більшість наших президентів та нардепів усіх скликань народилися та зростали саме в постгеноцидному селі! Бо саме там панував культ виховання тих успішних у майбутньому кар’єристів.

То ж хіба міг такий народ зробити вибір у 1991 році між успішним за вищими стандартами Леонідом Кравчуком та якимось там незрозумілим йому колишнім «зеком» В’ячеславом Чорноволом на користь дисидента? Звісно, що ні. І за нашого українського Ґавела проголосувала тоді в другому турі лише не вражена постгеноцидним вірусом та сама Західна Україна та вузький прошарок національно свідомої інтелігенції, що й дало йому тоді 23% проти 62% у Кравчука. То ж, як каже останній, і маємо те, що маємо…

Але наше постгеноцидне суспільство сповідує не тільки культ влади. Понад усе воно цінує культ власного матеріального благополуччя. Не дарма ж та більшість українців, яка хоче бути в Євросоюзі, пояснює це своє бажання виключно високими стандартами життя європейців.

Але це певною мірою характерно й для інших народів, які прагнуть у Євросоюз. А от уже суто наше, так би мовити, національне світобачення. У містах Донбасу саме від етнічних українців можна почути таке: «Мне все равно, «ковбаса» или «колбаса» – лишь бы она была». І саме в українських селах півдня та сходу України (де Голодомор був найлютіший) народилася наступна, з дозволу сказати, виборча концепція: «Оберемо найбагатшого – менше красти буде».

Коли я переказую ці перли сучасного фольклору мешканцям центральної України, то замість засудження чую від них лише слова їх (перлів) підтримки. Не дуже засуджували цю «концепцію» і в Галичині. І лише в Польщі вона вже викликала легкий шок у моїх слухачів.

Отже, й обираємо ми у своїй переважній більшості вже майже чверть сторіччя або високопосадовців нашої пострадянської держави, або найбагатших та найуспішніших її представників.

А лідерами України за такої громадянської позиції її громадян можуть бути лише ті з них, хто найкраще володіє акторськими та ораторськими здібностями, що дозволяє їм опанувати симпатіями й того прошарку української інтелігенції, який звик думати самостійно та не ведеться на «майбахи» та «ленд ровери» претендентів у верховну владу.

І нема при тому жодної міжнародної масонської змови в Україні. Просто її керманичами, з нашої ж подачі, стають у цій ситуації багаті та успішні люди, які завдяки своїм непересічним акторським та ораторським здібностям видають себе зовсім не за тих, ким вони є насправді .

 Щоби переконатися в цьому, достатньо придивитися до того, як наш президент Петро Порошенко не хоче бачити в прем’єрському кріслі саме Арсенія Яценюка, а та ж Юлія Тимошенко, напевне, дуже зраділа б, якби та парочка разом утратила свої найвищі державні посади якомога швидше. Тобто все так само, як і в переваженій більшості звичайнісіньких акторських колективів.

А головне, що українцям треба якомога швидше припинити дорікати всім тим, безумовно, талановитим акторам та ораторам, яких вони самі й обирають, та чесно визначитися з самими собою, чого вони насправді більше хочуть – шашечок або їхати.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено