Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
21 лютого, 2015

Пейзаж із катапультою

Можна не любити живопис, можна взагалі не цікавитися мистецтвом. Усе одно треба неодмінно йти на виставку в Національному художньому музеї. Власне, виставок там сьогодні дві, й друга не менше заслуговує на увагу та рефлексії. Але зараз я саме про цю: «Спецфонд. 1937–1939». Є шанс зрозуміти щось нове про свою культуру (а культура – це не картинки й не ансамбль Вірського, це система знань і цінностей), отже, про себе самих.
Матеріал друкованого видання
№ 7 (379)
від 19 лютого, 2015

Для початку – про що йдеться. Спецфонд – це для радянської доби цілком офіційна практика музеїв і бібліотек, куди ховали ідеологічно небезпечні експонати. Був такий і тут, у нього звозили з усієї України твори «ворогів народу», «формалістів», «націоналістів» і подібної наволочі. Те саме Розстріляне відродження, тільки в образотворчому мистецтві. Деякі з «неблагонадійних» імен, як-от Екстер, Пальмов, Богомазов, Бурлюк, Седляр, повернулися в обіг ще наприкінці 1980-х значною мірою завдяки тому, що ці митці (крім Седляра) або встигли померти своєю смертю, або вчасно забралися за кордон подалі від НКВД. Зусиллями кількох мистецтвознавців – культурних героїв у світі навіть утвердилося понят­тя «український авангард», до якого, до речі, зараховують і киянина Казимира Малевича (того самого, чий «Чорний квадрат»). Але це лише окре­­мі вершини, а весь масив українського живопису, графіки, скульптури поза кимось складеним колись списком дозволених соцреалістів залишався буквально досі не відомим не лише широким колам цікавої громадськості, а й фахівцям.

Запізніле знайомство з цим масивом насправді приголомшує. Це ми? Це в нас? І ми цього не зна­­ли? Більшість імен нікому нічого не каже, від декого з художників лишилося тільки прізвище з конторської книги (можливо, з помилками), хтось фігурує під табличкою «невідомий». Така спільна доля. Тож нічого дивного, якщо для простого українця вітчизняна культура є сумішшю вишиванок і тужних пісень. Звісно, це неоціненний скарб, кажу без іронії, але його замало для самовідчуття модерної нації на початку третього тисячоліття. Коли ти напевно знаєш, що за тобою потужна традиція новаторського пошуку, причому не провінційних епігонів, а первинна, свіжа, жива, ти сам себе відчуваєш інакше.

Прізвища не збереглися, збереглися картини. На них образ того, чим намагалися стати українці 1920-х – 1930-х, як вони себе бачили, чого прагнули, про що мріяли, з чого сміялися. Образ яскравий, винахідливий, футуристичний. Треба зазначити окремо: на всіх цих полотнах, а їх на виставці понад сотня, дуже мало відвертої опозиційності, жодної критики режиму. Тут немає художніх свідчень голоду – так, ніби Голодомор відбувся в якійсь іншій країні, немає ознак страху, виявів торжества Хама. Тотальний наступ антигуманного режиму митці проспали, вони і далі славили комунізм і викривали капіталістів, тільки надто креативно, аж доки комунізм не постукав уночі в їхні двері в особі чекіста з понятими. Не всі вони були пристосуванцями, такою була мелодія життя, не просто мода, а потужне віяння часу. І коли Тичина писав «Партія веде», він міг бути щирим або переконаним, що  щирий. Нічого не вдієш, фашист Марінетті або комуніст Пікассо – невід’ємна частина культури. І те, що в певний період українська культура була пофарбована в ліві кольори, не привід її автоматично таврувати чи від неї відмовлятися. Навпаки, слід вдивлятися, робити висновки.

Висновок перший: тут у нас був присутній весь діапазон художніх пошуків того часу, цілком син­хронний із пошуками Європи та Америки: від грубого конструктивізму до ніжного маньєризму, причому майстерний, художньо досконалий. Більші­сть із виставлених картин могли б висіти в музеях сучасного мистецтва Парижа, Нью-Йорка, Амстердама, Барселони без жодного дисонансу. Те, що ці паростки було так брутально обірвано, пояснює, чому УРСР на фініші стала такою стерильною, провінційно-патріархальною, вторин­­ною й нецікавою. Висновок другий: естетика без етики приречена, самозабутня віра в індустріалізацію, ВЧК та ОСОАВІАХІМ (була така в совку «добровільна» організація сприяння Червоній армії), не підкріплена змістовним моральним базисом, – шлях у прірву, і першими туди потрапляють найзавзятіші адепти. Висновок третій: Україна – територія новаторства, воно тут росте. Тільки не треба заважати, воно неодмінно відновиться й далі дивуватиме світ, особливо якщо додати етичний заряд Майдану й визвольної війни. І не лише в мистецтві.

А надворі біля довгих сходів до музею з боку Грушевського виставлено як експонат катапульту, справжню. Десь я її вже бачив… Так, це та сама, яка рік тому стояла буквально за 150 м звідси, за барикадою. Така символіка.

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено