Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 лютого, 2015

Про людей зі штату Мен

Американці от не питають: «Як це сталося? Хто ці люди? Де вони взялися?». Вони не кажуть: «Проклятий регіон! Зомбовані тушки! Хоч би повиздихали всі чи то поїхали геть…»
Матеріал друкованого видання
№ 7 (379)
від 19 лютого, 2015


Не кажуть. І не тому, що толерантні, освічені та рефлексивні, а тому що в них є Стівен Кінґ. Письменник зі штату Мен. За нашими постімперськими лекалами ніби провінційний автор.
Не знаю, чи можна його любити. Бо як любити проповідника, що кожним словом тицяє тебе в бруд, наполягаючи, що цей бруд твій. Потенційно твій. Не сьогодні, однак завтра може бути. І ніхто не знає, чи випливеш, чи потонеш, чи станеш частиною лайна. Але й лайно – то ще не кінець, бо, забруднений і знищений, ти можеш встати й захистити того, кому це найнеобхідніше. Однак можеш і не встати, назавжди перетворившись на купу крові та м’яса.
Він, Стівен Кінґ, не король жахів. Це тільки комерційний ярлик. Бо хто купував би його книжки, якби в анотації було написано: «тлумач Старого та Нового заповітів» чи «дослідник іудейсько-християнської традиції розуміння добра, зла й гріха»?
Ця його фірмова повільність, суперові описи, де на трьох сторінках головний герой піднімається зі стільця… Просто піднімається зі стільця. Чи вже впродовж п’яти сторінок рухається в бік дверей. Детальність. Іноді здається, що навіть надмірна.
Але він не поспішає не тому, що не шкода паперу, а тому що так само не поспішає зло. Крок за кроком, у невидимих, неусвідомлених діях, дрібних розмовах, простих, без особливих зобов’язань, рішеннях зло по краплях просякає в життя, ховаючись під обличчями вимушеності, неважливості, миттєвості, маленьких угод із сумлінням… Його так мало, воно таке незначне. Спочатку принаймні. А потім просто вже пізно. Здавалося б, пізно.
Маленькі містечка. Три тисячі мешканців. П’ять. Усі всіх знають. Разом просто з пелюшок. Однак раптом стається те, що стається.
І хто ці люди? Ті, що з пелюшок? Де вони поділися? Що це за істоти замість них? Як так можна?
Американці не ставлять запитання. Читають, приміром, «Лють». Жахлива історія про підлітка, який на очах однокласників убив учителів. Один із вчителів ще певний час помирав на очах дітей… Дітей, яких підліток узяв у заручники, погрожуючи вбити. Пістолет не пусті слова. Вони повірили.
Тим більше що він просто хотів бути почутим. Зрозумілим. Просто хотів поділитися своїми стражданнями. А що вбив людей… То, по-перше, не людей, а вчителів. А по-друге, тож від болю. Від поганого свого життя з батьком-тираном і матінкою – порожньою лялькою.
За годину страх однокласників майже минув. За півтори вони вже разом сміялися над поліцейськими, які хотіли їх урятувати. Дівчинка одна ледь відпросилася в туалет. Вийшла. Могла втекти. Бути вільною. Допомогти врятувати інших. Однак вона повернулася. За дві із зайвим години «діти» вже були такі солідарні, що разом напали на єдиного хлопця, який вважав вбивцю вбивцею, а тому навідріз відмовлявся розуміти щось про його право та його біль.
«Солідарні діти» зробили з хлопцем таке, що «король жахів» вирішив не описувати деталі. Зробили всі разом. І вже не під загрозою пістолета. А фактично за покликом душі, у наявності якої в деяких людей – чи, може, назвемо їх «американцями», щоб не травмувати свідомість? – Стівен Кінґ сумнівався.
Хепі-енд там був такий: психа таки пов’язали й запроторили до лікарні. Єдиного живого серед мертвих – теж до лікарні в глибокій безнадійній комі. А «діти»… Вони виросли і вважали ту ситуацію в класі найцікавішою та найприємнішою пригодою у своєму житті.
Написану в 1977 році повість через певний час Стівен Кінґ заборонив видавати, бо почастішали випадки шкільних розстрілів. І ще тому заборонив, що читач не жахався від дій психа-вбивці, а разом із героями-однокласниками повторював: хлопчик мав право на біль і на такий вихід із болю.
Хто ці люди? Хто ці читачі? І взагалі, хіба можна от так, безжально й непатріотично, десятки років поспіль гамселити законослухняних людей? От навіщо?
Навіщо, наприклад, «Туман», у якому знову якась неприємна інопланетна мокля з довжелезними щупальцями нападає на людей із туману, що гуркотить та істерично шепоче? Нападає, а потім перетворює на слизькі мертві кокони, які любовно розвішує в різних підвальних і складських приміщеннях?
Люди рятуються від туману в супермаркеті. І поки одні вирішують, як урятувати решту, решта збивається в секту, визначає жертву, дитину, яку потрібно принести на олтар спасіння, і починає на неї полювати. Просто там, у супермаркеті, де за вікнами – туман зі щупальцями й смертельна небезпека. А всередині – така собі міні-громадянська війна.
Цікаво, що після кулі в голову ватажкові секти всі пусті думки про жертви та олтарі враз вилетіли з голів його завзятих прихильників. Миттєве сталося перетворення. Миттєве…
Але для чого все це? Отой мерзенний кінець, який жодного разу не хепі-енд. За що? Навіщо?
Головний герой, його друзі й маленький син вирішують бігти із супермаркету. Рухатися кудись у пошуках допомоги чи спасіння. Не ставати мішенню та безмовною жертвою. Герой має пістолет, у якому п’ять куль. Він обіцяє синові та своїм друзям не віддавати їх «туману». Твердо обіцяє, що у випадку небезпеки вб’є їх і залишиться з туманом сам на сам. Один.
…Машина їде дорогою. Туман густішає. Гуркіт уже відчутний. Бензин скінчився. Батько вбиває своїх, дивлячись їм в очі. Виходить із машини зі звіриним криком. «Бери мене, бери…»
Гуркіт наростає. Монотонний, невпинний звук. Усе скінчено. Головний герой дивиться в туман.
А звідти на нього… їдуть танки і бронетранспортери американської армії. На них – сотні врятованих. Живих…
Стівен Кінґ не мій письменник. І ніколи не був. Але багато хто в Україні читав його. Читав уважно та захоп­­лено. А там же про все наше «сьогодні» є. Повільно, роз­­думливо, на кілометрах сторінок. Усе про нас. Про людей. Про гріх, зло, про смертельну небезпеку відчаю, про сили, які чудом приходять до найслабкіших….
Та зрештою… Про що я? Біблію от вдають, що читають, уже дві тисячі років. А результат усе той самий, що й у Гетсиманському саду, у палаці Понтія Пілата… Той самий, що на Голгофі та після неї.

 



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено