Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 січня, 2015

Ми повернемося

Ми повернемося туди, де наш дім. І дім повернеться до нас. Ми повернемося, тому що немає ніякого Сходу та ніякої «Новоросії». Ніякого повсталого Донбасу немає і не було. А були і є українські землі, що підступно, хижо, при тривалому потуранні зрадників із силових відомств, прикордонної служби та служби безпеки з березня наповнювалися іноземними загарбниками.

Крок за кроком: спочатку люди, годинник яких біг на дві години вперед, потім зброя – стрілецька, а з тим і важка – безсоромно, майже не ховаючись. Однак навесні все ж ще потихеньку, як пробують морську воду діти: п’яточкою, носочком – три танки, п’ять танків і «Нона», п’ять «Нон», сім «Гвоздик», десять «Тюльпанів»... А потім вже колонами.

Вони заходили й заходили, маскуючи свої носії смерті під наші, ніби захоплені разом із військовими частинами... Робили марш-кидки і просто обирали місто на мапі. Місто, з якого почнеться війна. Обрали Слов’янськ.

Вони розраховували на масштабну підтримку місцевих. Однак не склалося. З місцевих їх підтримали куплена оптом та вроздріб міліція, СБУ, прикордонники та влада. Не вся, звісно, але тих, хто був, вистачило для картинки. Інших вбивали. А декотрі втікали, не маючи сил чинити опір. Ще з місцевих на їхньому боці виступили кримінальний елемент та вічні лузери, яким завжди і скрізь усе не так.

Але навіть у свої найкращі березневі часи ані в Донецьку, ані в Луганську не вдалося зібрати більш як 10 тис. персон, готових громити свої міста заради Путіна та російських зарплат. Коли стало зрозуміло, що підтримки немає, армія агресора зайшла як є: під триколорами, з шевронами та холодним поглядом убивці-окупанта.

5 липня вони взяли Донецьк. І ніхто – ніхто – ніхто – їх не зустрічав: ані з квітами, аніяк. Вони зайняли місто так, як це зробили нацисти у 1941-му. А наша армія не дістала наказу дати бій і врятувати своїх.

...Ми повернемося туди, де є і буде Україна. Україна повернеться сама до себе, до тих своїх ран, на які плюнула й забула ще з 1990-х. Вони ніби й не боліли, однак повсякчас давали про себе знати. То криком знедолених і загнаних у копанки людей, то купленими голосами регіонального хору, то тихим плачем родичів усіх убитих за правду. Все не було часу, сил не було, натхнення... Прокляті землі, хоча і наші. Але якщо наші, то ким прокляті? Тими, хто боїться назвати території окупованими, але вкотре не боїться нічого не робити, щоб урятувати-евакуювати хоча б немічних? Тими, хто ніяк не може розгледіти російську агресію, а тому вирішує не «фінансувати терористів»? Тими, хто не хоче взяти на себе відповідальність, а тому знову й знову заплющує очі, щоб не бачити закривавлених, змучених українців, які говорять різними мовами, однак ними ж люблять свою-нашу спільну Вітчизну?

Ми повернемося додому, а дім прийде до нас. Не через кроки влади, не через смерть Кощея, а тому, що самі станемо сильнішими, не впадемо у відчай, не зупинимося, не повіримо солодким промовам, а далі робитимемо своє. Політичного рішення не буде. Агресора, що скуштував крові невинних жертв, вже не зупинити політикою. Ми маємо перемогти. Зібратись із силами, зміцнити армію і просто припинити боятись. Одного дня прокинутися і зрозуміти: все, тепер ми сильніші, тепер ми можемо. Бо це наша земля. І не виключено, що нашим танкам не доведеться стріляти. І вони поїдуть, прикрашені квітами. А може, й ні. Але абсолютно точно: визволителів будуть зустрічати, а не боятися. Їх зустрічатимуть ті, хто весь цей час чекав та вірив, що інакше не було й бути не може. І ті, кого залякали та задурили, але, хоч як дивно, не змогли позбавити надії на визволення. Люди будуть радіти, а не ховати очі та замовкати. Люди будуть... Просто будуть.

Ми повернемо своє тоді, коли повернемо самих себе до простих і зрозумілих речей: не засуджувати, коли треба прощати. Вміти каятися та просити пробачення, бо ніхто не святий і кожен колись кинув своє каміння в того, кому необхідно було просто допомогти, та пройшов повз, коли треба було тільки простягти руку.

Там, де настала чорна ніч, немає нічого, що не ставалося б раніше, з іншими народами, країнами та територіями. Там, де агресором прописане горе, завжди є слабкі і є герої. Не варто гнівити Бога та просити Його перевірити всіх на слабкодухість і героїзм. Загарбник свідомо плямує мешканців, таврує їх як «своїх», демонструючи переляканих та обдурених  «заросистів» як загальний портрет своєї всенародної підтримки. Бо знає: йому не перемогти. А нам – жити. Тому він відступатиме, залишаючи міни, на яких можуть підірватися наші діти, і міфи, які мають розривати тіло України стільки, скільки йому, божевільному, треба. Бо міфи – це ті самі міни. Тільки дія їх уповільнена в часі.

Ми повернемося, коли припинимо грати в чуже. Взагалі коли припинимо грати. Коли станемо собою без оглядки на Захід, Схід, на друзів та партнерів, на ворогів та їхніх спільників. Коли викинемо з власного мозку паніки та істерики, сценарії яких прописані в штабах загарбників. Коли зрозуміємо, що простором війни міг стати будь-який прикордонний регіон, а цьому просто випало. І то не перше і навіть не друге його випробування. І всі біди його – Голодомори, репресії, безнадійна несвобода – були такими самими, як деінде в Україні. І перемоги його, і намети на Майдані, і його-наші солдати в українській армії... Все так, як скрізь.

І тепер, коли держава знову не здатна, маємо вивозити і годувати не тільки армію, а й тих, хто не може вижити без допомоги. Буде ще один волонтерський сегмент. Але він того вартий, бо ми повернемося тоді, коли будемо готові віддавати недодане і промовляти не сказане, коли будемо готові відкрити обійми та обнятися.

Бо немає їх. Є ми. Є Україна. І є наша спільна перемога.

 

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено