Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 грудня, 2014

Безпам’яття як український пріоритет?

Кілька років тому у Віденському університеті відбувся науковий семінар, присвячений темі музеалізації, матеріального історичного спадку та postmemory. Пріоритети політики пам’яті колись колоніальних та імперіалістичних держав (Австрії, Росії, Франції, Іспанії та ін.) полягають у намаганні динамізувати пам’ять про минувшину в сучасних контекстах. Такий підхід примушує нові покоління не лише заново усвідомлювати, трактувати й передавати в спадок власну історію, а в її контексті, опосередковано й чужу, як-от колишніх «периферій». В Австрії це спостерігається, скажімо, в підході до Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, який переважно обмежується австрійською перспективою.
Матеріал друкованого видання
№ 50 (370)
від 11 грудня, 2014

Якщо говорити узагальнено, то історія України – це історія об’єкта ефективної імперіалістичної/колоніальної/загарбницької/геноцидної політики. Водночас це історія трагічної протидії. Однак замість того, щоб шукати можливості осягнення історичних трагедій, українське суспільство уникає такого контакту, бо не готове до інтенсивної роботи свідомості не лише над минувшиною, а й великою мірою над сьогоденням, а саме війною на Донбасі, яка є логічним продов­женням нашої історії як об’єкта агресії. Ми не позбулися статусу об’єкта, і без колективного відновлення та візуалізації пам’яті позбутися не зможемо.

Цілі покоління postme­mory вже померли, так і не передавши нам свій досвід. Ті, що живуть, не завжди готові звертатися до минулого, а ми не завжди готові чути. Нині варто подумати, про що й на яких матеріальних та нематеріальних підставах говоритиме, творитиме й нарощуватиме свій історичний досвід генерація postmemory щодо війни на Донбасі.

Однак не лише про війну мова. Українське суспільство потребує ґрунтовного переосмислення ставлення до всієї своєї історії та її візуалізації.

«Великим людям від вдячної Батьківщини», – читаємо при вході у французький Пантеон. Французи – нація з колоніальним минулим – століттями бережуть прах тих, кого вважають частиною власної історії. Під коливання маятника Фуко тисячі туристів щодня розглядають гробниці заслужених представників нації, яка ніколи не була змушена шукати по світах прах своїх доньок і синів. Нації, яка не мала складнощів із самоусвідомленням, інтелігенцію якої масово не розстрілювали й до Сибіру не засилали, мову якої не забороняли і, врешті, яку не нищили голодом.
Значення Пантеону й потребу в його існуванні французи не піддають сумніву, так само як і Вавеля – поляки. Це частина колективної пам’яті, самоідентифікації та свідомості громадян. На відміну від Франції та Польщі, де розуміння необхідності зберігання праху великих людей на території держави є нормою, українцям доведеться спершу усвідомити цю потребу. Величезна частка нашої історії перебуває поза межами України. Тобто відсутній масивний пласт матеріальної культури, «видимої історії», яку в нас безпосередньо чи опосередковано відібрали і, зреш­тою, яку ми віддали.

Такий меморіал візуалізованої історії та історичної тяглості потрібен саме зараз, коли в Україні знову точиться війна за незалежність. Він демонструватиме минуле й водночас пояснюватиме сучасну ситуацію. Об’єднуватиме покоління.
Пантеон потрібен саме в Києві, адже це не лише місто загальноєвропейського значення, а й політичний, історичний та державотворчий центр України.

Отож назріла потреба в негайній ініціативі однієї чи кількох позаполітичних інституцій, які були б готові працювати протягом десятиліть з усіма наступними президентами, урядами та парламентами і які взяли б на себе виконання та координацію проекту. Судячи з мовчання сучасної інтелектуальної та наукової еліти України, сьогодні вона живе, вочевидь, в інших вимірах пам’яті...

Така інституція мала б офіційно звернутися до президента, уряду й Верховної Ради України із проханням виділити в Києві територію для Пантеону, поки це ще практично можливо зробити, а також про створення координаційного комітету й залучення людей, які на громадських засадах розробляли б проектно-кошторисну документацію, бо держава у стані війни не матиме на це фінансів. Започаткування проекту може відбутися, зокрема, шляхом реанімації попередніх напрацювань майже десятирічної давнини.

Підготовка триватиме десятиліттями й вимагатиме неабияких ресурсів, одначе, не врятувавши історичну пам’ять зараз, нам доведеться передавати наступним поколінням лише легенди, з яких користатиме насамперед (про)російська пропаганда.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено