Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 грудня, 2014

Пам’яті праведника

Те, що Євген Сверстюк помер саме 1 грудня, безумовно, випадковість. Але від символіки нікуди не дітися: одне з облич руху морального опору феодальній диктатурі, учасник ініціативної групи «Першого грудня», Євген Олександрович своїм відходом ніби ще раз дав зрозуміти, що його безнадійна справа має сенс.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (369)
від 4 грудня, 2014

Я категорично не згоден із тими, хто дорікав патріархам невдовзі після тих перших зборів – Національного круглого столу в Українському домі два роки тому. Мовляв, збурили громадськість, а нічого, крім декларацій, не запропонували. Справді стрункої політичної програми переходу від олігократії до демократії не вийшло, а я навіть не знаю, чи була така мета. Натомість вийшло нагадати вкрай зневіреному суспільству, що існує простір з іншою системою координат, окрім тодішнього (та якоюсь мірою й нинішнього) українського неевклідового простору, де концентруються влада і гроші, пиха і свавілля. Євген Сверстюк поруч із Блаженнішим Любомиром Гузаром, Мирославом Мариновичем, Мирославом Поповичем та іншими членами групи доводили це самим фактом свого існування. Як з’ясувалося через довгий рік, вони мали рацію.

Не хочу вживати тут банальних штампів на кшталт «моральний авторитет», «совість нації». Совість не має колективного вибору, це річ індивідуальна, у кожного має бути своя, чужа не допоможе. Але біблійна притча про місто гріха, яке можуть урятувати від гніву Господнього кілька праведників, теж не втрачає актуальності. А Євген Олександрович одразу, негайно, самою своєю появою створював відчуття, що перед тобою людина рідкісних чеснот і душевних якостей – праведник, інакше кажучи. Як, яким чином? Авторитетом, репутацією? Навряд чи. Гадаю, якби навіть ніхто нічого про нього не знав, він усе одно своєю фізичною присутністю давав би зрозуміти масштаб особистості. Хоча скромнішої людини я, здається, не бачив. Він ніколи не підвищував голосу, не продавлював свою думку на емфазі, та й висловлювався без красот, без зайвих засобів виразності – тільки те, що самому йому здавалося найважливішим. У цьому мінімалізмі була своя ефективність: його слухали, і не пригадую, щоби комусь хотілося його перепинити.

Звучить дивно, але мені легше від того, що Євген Сверстюк побачив на власні очі тріумф українського духу – і на Майдані, і на війні

Ті, хто пам’ятав його історію, не дивувалися. Далекого 1964 року… Пропоную просто зосередитися й уявити загальну ситуацію в Україні початку 1960-х: упівське підпілля щойно остаточно винищено, системного руху опору ще немає, він набере сили років через десять, а поки що навіть скептики схильні розслабитися й пробують бути лояльними, бо в Москві буяє так звана хрущовська відлига, та й у Києві першим секретарем поставили не такого вже поганого дядька – у Петра Шелеста навіть є якісь українські сентименти… І тут Сверстюк вибухає своїм знаменитим текстом із приводу сумнозвісної пожежі в бібліотеці Академії наук, тоді було втрачено практично весь наявний фонд україністики включно зі стародруками та особистими архівами діячів української культури. Сверстюк у тій статті розставляє всі крапки над «і», наголошуючи, що це спланована акція влади проти української культури (згодом свідки неохоче зізнаються, що диверсію справді організував КГБ). Стаття розійшлася у самвидаві. І хоча в нього й до того були проблеми з працевлаштуванням, але у вузьких тоді ще колах дисидентів він став зіркою – сумнівне задоволення на тлі радянського ландшафту.

Його гнали, гнали, але посадили лише в 1972-му одночасно зі Стусом, Чорноволом, Іваном та Надією Світличними. Табір плюс заслання, загалом 12 років. Я не розумію, як це покоління витримало. Адже жодних надій на те, що СРСР сконає й Україна звільниться, не було й не могло бути. Я не знаю також, як це покоління, точніше ті, хто дожив, витримало друге випробування, коли омріяна власна держава показала геть не європейське своє личко, відкуповуючись від тих, хто настання цієї держави наближав, ритуальними нагородами.

Що давало йому сили не втрачати надію? По-перше, він був хорошим фахівцем – і філософом, і літературознавцем, таким завжди є звідки заряджатися натхненням. По-друге, віруючою людиною, справжнім християнином, не демонстративним, але міцним, як камінь, якщо комусь це недоступно, нехай заздрять. По-третє, він щось відчував. Точніше, знав. Розумів щось важливе про Україну, що тільки тепер остаточно вийшло на поверхню.

Звучить дивно, але мені легше від того, що він побачив на власні очі тріумф українського духу – і на Майдані, і на війні. Переконався, що недаремні були всі його зусилля. У січні в інтерв’ю колезі Ірині Славінській Сверстюк видав залізну формулу: «Ті, що борються, менше гинуть, ніж ті, що повзають під ногами».

Хоча що там казати, такі люди завжди йдуть невчасно.

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено