Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 листопада, 2014

Синдром кіборга

На наших очах відбувається поділ українців на дві нерівні частини. Якщо хтось думає, що вчергове йтиметься про заяложене протиставлення «схід-захід» чи «ватники-патріоти» абощо, він помиляється. Мені йдеться про тих, хто має безпосередній досвід війни, й тих, хто його не має.

Відразу виношу за дужки тих, хто пам’ятає Другу світову: нинішнім 80-літнім, дай їм Боже здоров’я, було по 10, коли звільняли Україну. Усі молодші не уявляють, що таке свист куль або гуркіт вибухів. Це те, про що не дізнаєшся ані з книжки, ані з кіно, ані з комп’ютерної гри. По суті, я належу до першого покоління,яке не знайоме з війною, за всю історію країни від її сивої давнини. Можна заперечити, що на нашій пам’яті була афганська авантюра, в якій загалом за 10 років було задіяно до 620 тисяч радянських вояків (15 тисяч загиблих, більше 50 тисяч поранених), і мінімум чверть із них, а, може, й більше були з України. Але Афганістан не став фактом суспільної свідомості через те, що безпосередньо під час бойових дій будь-які неконтрольовані згадки про нихпіддавалися негайним репресіям. Ветерани-«афганці» заявили про себе як спільнота тільки після розпаду СРСР, але то вже було трохи запізно, на зламі укладів люди вчилися виживати, й чужі біди сприймалися якось мляво.

Між тим, уже зараз ми маємо кільканадцять тисяч людей, переважно молодих, переважно чоловіків, які пройшли через пекло або прямо зараз у ньому перебувають. Пекло – це коли поруч розривається міна, й ти, лежачи,намагаєшся вгадати, де розірветься друга, щоби не потрапити у «виделку». Пекло – це коли буквально біля твоєї скроні куля калібром 12,7 із термозміцненим осердям пробиває з того боку міцну стіну, яка нібито тебе захищала, й ти розумієш, що тобі просто пощастило, але знову може вже не пощастити за п’ять хвилин або за п’ять тижнів. Пекло – це коли ти виходиш на ніби залишений їхній блокпост, а там виявляється хлопець з автоматом, і ти змушений застрелити його впритул, дивлячись у вічі, бо інакше він тебе вб’є.А ще є «Ураган», «Смерч», «Торнадо» – це ще гірше, ніж «Град». А ще розтяжки – це якщо ти в рейді. А ще ти спиш у кращому разі в спальнику на морозі, економиш воду з останньої пляшки й не пам’ятаєш, коли міг нормально помитися. А ще ти закриваєш очі хлопцеві, який за ці дні став тобі більше, ніж братом, і ти усвідомлюєш, що потроху звик до цієї процедури.

А потім ти повертаєшся додому, чи то у відпустку, чи то назовсім, і не можеш заснути взагалі ані вночі, ані вдень – і так тиждень, місяць… І посеред Києва від звуку феєрверку – яке падло їх досі продає й, головне, купує? – негайно кидаєшся долілиць на газон, а хтось із перехожих дивиться на тебе, як на алкаша чи божевільного.До речі, іншим гірше, в когось ноги нема, в когось кисті рук відірвало, хтось без очей, а ти неушкоджений, контузії не рахуються. Тільки пристосуватися до «нормального» життя тобі важко, й роботу знайти важко, йуже дружина ледве приховує роздратування, коли питається, як ти почуваєшся й чим сьогодні займатимешся.

Про так званий «посттравматичний стресовий розлад» заговорили після В’єтнамської війни в благополучних і співчутливих Сполучених Штатах, до того на це взагалі не звертали уваги. А якщо радянський солдат після повернення щодня напивався й плакав, то вважалося, що це його там привчили до фронтових 100 грамів (і в тому була частка правди). Що робити нинішнім фронтовикам в нинішній Україні, ніхто – крім тих же ж волонтерів – не думає. А це загальнонаціональна проблема.

Читайте також: Маринівка: стратегічна помилка з фатальними наслідками

До неї слід підготуватися вже на вчора. Щоби жодна сука в ЖЕКу не насмілилася сказати «Я вас туди не посилала», як траплялося в Совку. Щоби документи учасника бойових дій не треба було принижено випрошувати в борова в тиловому кріслі, як це досі спостерігається повсюдно. Ну й щоби сам колишній вояк чітко засвоїв, що його психічні негаразди – це якраз і є нормальною реакцією людського організму на нелюдські випробування, з цим треба далі жити. Щоби по всій країні розгорнулася мережа кабінетів підтримки – класних досвідчених психологів обмаль, але вони є. Зрозуміло, що на державу надії нема, знову все на волонтерах (користуючись випадком, згадаю організацію, яка, здається, першою почала вголос кричати про цю проблему й боротися з нею: Фонд допомоги бійцям АТО та їхнім сім’ям «Коло» www.kolofund.org), але психологічний супровід більше не має сприйматися як екзотика, а похід до психолога – як панські витребеньки розніжених матусиних синків із кризою середнього віку.

І ще одна тема, якої не можна не торкнутися. Уже кілька місяців мережею й застільними розмовами гуляють дві жахалки. Перша: ось повернуться з фронту люди зі зброєю, й почнеться казна що – в сенсі, розгул злочинності. Звичайне обивательське ментальне сміття: ветерани й бандити-гопники зроблені з різного тіста, гопник ніколи не полізе під кулі, а справжній боєць, як доводить уже наявна статистика, навіть свої законні права не може захистити, не кажучи про зазіхання на чужу власність чи просто агресію. Справжню агресію він залишив на фронті, а тут – хіба що відлуння, порожній вихлоп.Те саме підтверджує недавня історія: частка колишніх афганців у бандформуваннях «буйних дев’яностих» була мінімальною, хоча здавалося б.Другий жупел: коли хлопці повернуться з фронту, вони відразу ж зі зброєю в руках підуть на Банкову чи Грушевського вимагати справедливості й змін. Мовляв, начувайтеся, швидше робіть реформи.Я й сам так думав і говорив, доки не навів фокус. Так от, не підуть. Інакше б уже всі офіцери-зрадники, які здають сепарам наші позиції, або торгують солдатською амуніцією й харчами (в тому числі зібраними волонтерами), або здають підбиті БТРи на металобрухт – може, рідкісні, але реальні задокументовані факти – уже б усі лежали з кулями в потилиці.

Повертаючись до «в’єтнамського синдрому»: за наявності вогнепальної зброї в кожній американській хаті випадки, коли ветерани чинили насильство або самосуд, можна перерахувати на пальцях (включно з вигаданим казусом «Рембо. Перша кров», та й то його змусили). Саме вони разом із «дітьми-квітами» стали кістяком мирних масових заходів, які в 70-ті змінили обличчя Америки. Іншими словами, ветеран – людина безпечна за визначенням. Хіба що його загнати в глухий кут, і тоді він може стати «солдатом удачі», шукаючи гарячі точки, де він може повернути собі відчуття потрібності й значущості.

Читайте також: Ми повернемося до Луганська

Безумовно, наш боєць відрізняється від радянського «афганця» чи росіянина-учасника абхазької, чеченської, грузинської etc. кампаній одним: він знає, за що воює. Моральна перевага, усвідомлення того, що ти на «світлому боці сили»,має підтримувати певний час, але цей певний час здебільшого припадає якраз на фронт, на мирне життя заряду може не вистачити. І тут хтось має подати руку.

На завершення – дві цитати. «Розповсюдженість ПТСР упродовж життя (lifetime rate) у ветеранів В’етнамскої війни (американців) – 31%, и цей стан зазвичай хронічний. У військовополонених Другої світової частота ПТСР – близько 50%. Через 50 років після війни 29% людей із початкової вибірки все ще страждали на цей розлад (підозрюю, що відсоток скоротився головним чином через смерті). За американськими даними на 1990 рік, у 70% пацієнтів (…) спостерігається алкогольна залежність, у 42% – наркотична. Розповсюдженість упродовж життя депресії – 68%, у чверті фіксувався як мінімум один розлад особистості». Завен Баблоян.

«Never in the field of human conflict was so much owed by so many to so few (ніколи в практиці людських конфліктів не траплялося, коли так багато людей завинили настільки небагатьом)». Сер Вінстон Черчілль.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено