Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 листопада, 2014

Ми не мали тут бути

... Дмитро спецназівець. На війні вже був – і, каже, думав, що більше ніколи й ні за що не повернеться в пекло. Але зараз пішов добровольцем. Він їде на Схід з двома побратимами. Познайомився з ними вже у батальоні

 Перший – киянин, представник творчої інтелігенції. Відвертий романтик. Дмитро зізнається - спочатку вважав його «якимсь фраєром». Але потім зрозумів. І, здається, полюбив як брата.

Другий - хлопчик з полонини. Ще зовсім дитина. Він соромиться втручатись у розмову. Сидить у кутку та пише смски своїй дівчині. Дмитро все відмовляв малого їхати на Схід. Та й досі, вже у поїзді, намагається відмовити. Малий лише посміхається та махає головою – ні, їхати треба.

Вже ніч. Хлопці засинають, але ми з Дмитром і далі спілкуємось. Він знімає з мого рюкзака каску, чіпляє її по-іншому: «Так набагато зручніше буде». Відтоді обговорюємо шоломи. «...Загалом, це дуже корисна річ – мізки залишаються в одній купці», - резюмує спецназівець. Сміється, та й я теж. Чому ми сміємося - сказати важко.

Читайте також: Ближче до неба

В тамбурі вагону курить міцний бородатий чоловік. Він з Маріуполя. «Коли це нарешті закінчиться?!», - ставить чи не найпопулярніше питання. І розповідає свою сумну історію. Втратив бізнес. Змушений був переїхати у Житомир – адже у Маріуполі зараз доволі небезпечно. Задовбало це, каже. Зараз дядько їде додому на кілька днів аби забрати ще деякі речі.

За стінкою спить вісімнадцятирічний хлопчик, що їде на війну. Знаю, що Дмитро теж думає про нього. «Підеш до нас у батальон?», - різко обриває він монолог незадоволеного життям маріупольця. Той відмовляється. «Дякую!» - регоче. Чому він сміється сказати важко.

... Ганс був в «Айдарі». Але потрапив у якусь заварушку. Там втратив віру у своє командування. І, здається, втратив оптимізм. Він сидить на борті БТР. «ПТН ПНХ», - написано на машині.

Питаю хлопця про долю спільного знайомого:

- Не знаєш, де зараз Б.?

- Він пішов з «Айдару». Куди – точно не знаю, - відповідає Ганс.

БТР Ганса, звісно ж, має ім’я. «Це Пупсик», - знайомить нас хлопець. Розповідає, що втік тоді геть з зони АТО. Довго їздив на Пупсі по Харкову - і ніхто його не зупиняв. Потім боєць повернувся на війну, де вирушив на базу одного з добровольчих батальонів. Приїхав просто на КПП і попросив взяти його. Хлопці, може, і послали б – але ж хто відмовиться від броні?

Запитую про ще одного бійця, якого має знати Ганс.

- Якщо він живий – він з Б., - впевнено відповідає хлопець.

- А ти чому сам?

- Я з Пупсиком.

Читайте також: Повернення

... Вже перша чи друга ночі. М. тільки-но повернувся з бойового виїзда, але спати не хоче. Він сідає поїсти, потім біжить в душ. Потім - довго куримо. Він пояснює, чому взяти Маріуполь зараз майже неможливо. Пояснює, як працюють гранати ударної дії. Де краще носити жгути. Чому не хочеться брати з собою на виїзди недосвідчених хлопців. Згодом перестрибуємо на політику. І М. згадує: до війни працював охоронцем у пари депутатів. Він каже, що всі вони однакові. Всі цинічні. Всі брешуть і завжди брехатимуть.

- Так можна дійти висновку, що змінити країну неможливо...

- Думаєш, я вважаю, що неможливо? – усміхається доброволець.

- Не думаю. Тоді б тебе тут не було.

- Може, я просто хочу повоювати.

- Та ні...

Чоловік не сперечається, але м’яко змінює тему. І далі ми говоримо не про зміни в країні. Не про те, що буде після війни. Але про те, що буде після смерті.

... Довгою дорогою з точки А в точку Б ми завертаємо за піцею та кавою. Беремо з собою - і пропонуємо водієві зупинитися десь аби швидко поїсти. Він загадково мовчить. Звертає у темне нікуди. Ще раз звертає, і за хвилину ми опиняємось на березі моря.

Виходимо. Автомати хлопці лишають у машині. Нічний прибій, сміх і розмови – зовсім не про війну. І раптом все як раніше. Все, здається, так, як і мало б бути ввечері вихідного дня, який ти проводиш із давніми друзями.

Хвилин за п’ятнадцять вертаємось до роздовбаної машини без номерів. Вона глухо бурчить.

«Якщо не заведеться – доведеться штовхати цю каструлю до траси, - зауважує водій. – Ми не мали тут бути».

Дивно, але це правда. Часом вона не вкладається в голові.

Читайте також: Останній блокпост



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено