8 лютого, 2008

Духовна єдність народу

Помісність церкви стала темою №1 у духовному житті України. Чи не вперше вона вирвалася на політичну арену в тексті ющенківського Універсалу, а у Верховній Раді утвердилася однойменним депутатським об’єднанням
Матеріал друкованого видання
№ 6 (14)
від 8 лютого, 2008

Помісність церкви стала темою №1 у духовному житті України. Чи не вперше вона вирвалася на політичну арену в тексті ющенківського Універсалу, а у Верховній Раді утвердилася однойменним депутатським об’єднанням. Якщо на інституційному полі України десь і відбувається розбудова незалежності, то це передусім у сфері церковної помісності. Термін «помісність» важко перекладається на звичну секулярну мову, адже для нецерковної людини суто богословський вислів «Кожна помісна Церква є іконою Божої Особи» заважкий. Якщо шукати світський аналог помісності, то це те, що перетворює населення у народ.

Для Української православної церкви згадане питання взагалі не стоїть: на її погляд, помісність уже втілена саме у цій Церкві, а всі чада, відділені від останньої, мають просто до неї повернутися. Інакше виглядає ситуація для православних автокефального статусу, які бачать помісність за формулою «єдина незалежна Православна церква в незалежній державі». У цьому випадку, в ідеалі, помісність мала б утілитися у вже проголошеному Київському патріархаті, який рано чи пізно отримає визнання з боку Повноти православ’я.
 
Мені як греко-католику не дуже личить розважати на тему, яка концепція православної помісності є правильною: це таки внутрішньоправославна справа. Зараз хотів би зазначити, що не сприймаю критичності, з якою частина православних реагує на ініціативи Президента щодо створення Помісної церкви. Цю критичність, як правило, виявляють люди, які ідентифікують свою позицію з позицією Москви. І характерно, що з цього боку не прозвучало критики президента Путіна за його безпосередню ініціативу в об’єднанні Російської православної церкви із Зарубіжною російською православною церквою, яку перша тривалий час не визнавала. То чому ініціатива президента Путіна є схвальним сприянням Церкві, а ініціатива Президента Ющенка – осудливим втручанням у її справи?
 
Сучасні дискусії про створення єдиної помісної Церкви ведуться в конфесійному руслі: йдеться, фактично, про єдину помісну Українську православну церкву. Що ж, доки ми мислимо в рамках конфесійності, то ця ідея не може викликати якихось заперечень. Адже розкол Православної церкви в Україні нікому задоволення не приносить. І я особисто бажаю православним громадам України якнайшвидше дійти згоди. Проте Українська греко-католицька церква пропонує вийти за межі конфесійності й мислити категоріями єдиної Київської церкви, яка була дорозкольною, тобто, належачи до християнського Сходу, перебувала водночас у сопричасті з церквою Заходу. До спадкоємців історичної церкви Києва, крім існуючих православних церков, належить також УГКЦ.
 
Київську церкву на шматки розірвала конфесійність мислення, і доки діятиме ця логіка, християнського миру між її гілками не буде. Конфесійні «окуляри» завжди робитимуть якусь із них «ворожою». На думку греко-католиків, це вплине також на характер помісності: помісність об’єднаної Української православної церкви буде усіченою порівняно з відродженням єдиної Київської церкви.
 
УГКЦ пропонує почесний вихід для кожної церковної гілки. Задля входження в єдність жодній із Церков не потрібно зрікатися своїх духовних зв’язків зі своїми історичними центрами – Константинополем, Римом і Москвою. Лише за цієї умови єдність перестане бути спрямованою проти когось, а стане підставою для загального миру. Можна сказати навіть більше: виключення з процесу пошуку помісності якоїсь із існуючих гілок Київської Церкви розриватиме духовну єдність українського народу.
 
Звісно, будь-які форми помісності будуть кроком уперед, і їх не можна буде не вітати. Але такий крок все одно буде підготовчим. Конфесійну залежність від історичних центрів має змінити принцип євхаристійного сопричастя, оскільки він переводить відносини між Церквами на вищий, партнерський і більш християнський рівень. Це свідчило б про духовне зростання Божого народу, про його готовність бути відображенням того типу відносин, характерних для Святої Трійці. Так склалося, що в умовах суворого конфесійного розмежування Київ не мав історичного шансу. Виростання з тісних рамок конфесійності повертає Києву не тільки його єдність, а й відповідну роль у християнській спільноті. Геополітично Україна приречена з’єднувати своїм тілом різні культурні світи – а саме це є сьогодні на порядку денному людської цивілізації. Отже, хоч яким природним і єдино можливим видається нам сьогодні поділ на православних та католиків, це уже вчорашній день церковного життя. Досвітні вогні відкривають нам іншу перспективу. Вибір за нами.