Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 лютого, 2008

Духовна єдність народу

Помісність церкви стала темою №1 у духовному житті України. Чи не вперше вона вирвалася на політичну арену в тексті ющенківського Універсалу, а у Верховній Раді утвердилася однойменним депутатським об’єднанням
Матеріал друкованого видання
№ 6 (14)
від 8 лютого, 2008

Помісність церкви стала темою №1 у духовному житті України. Чи не вперше вона вирвалася на політичну арену в тексті ющенківського Універсалу, а у Верховній Раді утвердилася однойменним депутатським об’єднанням. Якщо на інституційному полі України десь і відбувається розбудова незалежності, то це передусім у сфері церковної помісності. Термін «помісність» важко перекладається на звичну секулярну мову, адже для нецерковної людини суто богословський вислів «Кожна помісна Церква є іконою Божої Особи» заважкий. Якщо шукати світський аналог помісності, то це те, що перетворює населення у народ.

Для Української православної церкви згадане питання взагалі не стоїть: на її погляд, помісність уже втілена саме у цій Церкві, а всі чада, відділені від останньої, мають просто до неї повернутися. Інакше виглядає ситуація для православних автокефального статусу, які бачать помісність за формулою «єдина незалежна Православна церква в незалежній державі». У цьому випадку, в ідеалі, помісність мала б утілитися у вже проголошеному Київському патріархаті, який рано чи пізно отримає визнання з боку Повноти православ’я.
 
Мені як греко-католику не дуже личить розважати на тему, яка концепція православної помісності є правильною: це таки внутрішньоправославна справа. Зараз хотів би зазначити, що не сприймаю критичності, з якою частина православних реагує на ініціативи Президента щодо створення Помісної церкви. Цю критичність, як правило, виявляють люди, які ідентифікують свою позицію з позицією Москви. І характерно, що з цього боку не прозвучало критики президента Путіна за його безпосередню ініціативу в об’єднанні Російської православної церкви із Зарубіжною російською православною церквою, яку перша тривалий час не визнавала. То чому ініціатива президента Путіна є схвальним сприянням Церкві, а ініціатива Президента Ющенка – осудливим втручанням у її справи?
 
Сучасні дискусії про створення єдиної помісної Церкви ведуться в конфесійному руслі: йдеться, фактично, про єдину помісну Українську православну церкву. Що ж, доки ми мислимо в рамках конфесійності, то ця ідея не може викликати якихось заперечень. Адже розкол Православної церкви в Україні нікому задоволення не приносить. І я особисто бажаю православним громадам України якнайшвидше дійти згоди. Проте Українська греко-католицька церква пропонує вийти за межі конфесійності й мислити категоріями єдиної Київської церкви, яка була дорозкольною, тобто, належачи до християнського Сходу, перебувала водночас у сопричасті з церквою Заходу. До спадкоємців історичної церкви Києва, крім існуючих православних церков, належить також УГКЦ.
 
Київську церкву на шматки розірвала конфесійність мислення, і доки діятиме ця логіка, християнського миру між її гілками не буде. Конфесійні «окуляри» завжди робитимуть якусь із них «ворожою». На думку греко-католиків, це вплине також на характер помісності: помісність об’єднаної Української православної церкви буде усіченою порівняно з відродженням єдиної Київської церкви.
 
УГКЦ пропонує почесний вихід для кожної церковної гілки. Задля входження в єдність жодній із Церков не потрібно зрікатися своїх духовних зв’язків зі своїми історичними центрами – Константинополем, Римом і Москвою. Лише за цієї умови єдність перестане бути спрямованою проти когось, а стане підставою для загального миру. Можна сказати навіть більше: виключення з процесу пошуку помісності якоїсь із існуючих гілок Київської Церкви розриватиме духовну єдність українського народу.
 
Звісно, будь-які форми помісності будуть кроком уперед, і їх не можна буде не вітати. Але такий крок все одно буде підготовчим. Конфесійну залежність від історичних центрів має змінити принцип євхаристійного сопричастя, оскільки він переводить відносини між Церквами на вищий, партнерський і більш християнський рівень. Це свідчило б про духовне зростання Божого народу, про його готовність бути відображенням того типу відносин, характерних для Святої Трійці. Так склалося, що в умовах суворого конфесійного розмежування Київ не мав історичного шансу. Виростання з тісних рамок конфесійності повертає Києву не тільки його єдність, а й відповідну роль у християнській спільноті. Геополітично Україна приречена з’єднувати своїм тілом різні культурні світи – а саме це є сьогодні на порядку денному людської цивілізації. Отже, хоч яким природним і єдино можливим видається нам сьогодні поділ на православних та католиків, це уже вчорашній день церковного життя. Досвітні вогні відкривають нам іншу перспективу. Вибір за нами.


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено