Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 листопада, 2014

Рабство Донбасу

Рабство належить до тем, які хвилюють і лякають людей на Донбасі. Одна з головних тез російської пропаганди – мовляв, Україна й Америка тільки для того й воюють на Сході, щоб перетворити його жителів на рабів і жити за рахунок їхньої безправної праці. І вона працює. Всі ми прекрасно пам’ятаємо гучний сюжет «Первого канала», в якому старий із села Степанівка «викривав» українських солдатів, що вони воюють у регіоні заради «двох рабів і земельної ділянки».
Матеріал друкованого видання
№ 46 (366)
від 13 листопада, 2014

Цікаво, що його слова, з яких решта України щиро посміялася, на Донбасі аж ніяк не викликали обурення і глузувань. Групи прихильників «ДНР» у соціальних мережах не відреагували на появу курйозного відеосюжету. А багато хто з ним погодився. Схожі надривні «викриття» адепти «республік» активно пересилають одне одному в «Одноклассниках».

Чому таку, здавалося б, нісенітницю на Донеччині сприймають абсолютно некритично? Відповідь проста. Рабська безправна праця ще задовго до війни стала реальністю цього краю, і його жителі легко можуть уявити собі втілення фантазій російських пропагандистів.

А як інакше, коли не рабством, назвати гарування в нелегальних шахтах, де власник вільний чинити зі своїми трудівниками все, що завгодно? Де будь-якого дня можуть «кинути», не заплатити, звільнити, замінити іншим таким самим безправним вуглекопом. Як інакше, коли не рабами, назвати тих, чиє життя нічого не коштує, тих, кого використовують як матеріал?

Фобія рабства на Донбасі має цілком відчутну побутову основу. Збираючи матеріал про нелегальні шахти, я не раз чув розповіді бідолах-нелегалів про загиблих у копанках колег, чиї трупи потім викидали на перехрестях, імітуючи ДТП, або топили в ставках, щоб уникнути проблем і не платити компенсацій. Імена власників вугільного бізнесу, «рабовласників» у маленьких шахтарських містечках знали всі. І мерія, і прокуратура, і міліція. Але ніхто ніколи не змусив нікого з них відповідати.

Довгі роки фактично узаконене рабство сприймалося на Донбасі абсолютно нормально. Нелегальні шахтарі не піднімали повстання, не боролися за свої права, не вимагали узаконити свою працю. Безправ’я сприймалось як даність

У 2013 році разом з іноземною знімальною групою ми фільмували сюжет про загиблих нелегалів у Торезі. Нам порадили звернутися до вдови одного з працівників, що залишилася після його загибелі з дітьми. Вона розповіла, що її чоловік разом із двома змінниками задихнувся в кустарному забої, після чого їхні тіла витягли й примостили в лісі біля багаття. Господар копанки заявив родичам, що загиблі зовсім не спускалися в «дірку», а напились і вмерли, надихавшись диму, й відмовився платити компенсацію. Ніякого покарання за смерть своїх працівників він не зазнав і пригрозив, що скарги обернуться для нещасних людей зайвими неприємностями.

У такому самому жорстокому поводженні з працівниками звинувачували й іншого власника вугільного бізнесу в Торезі – Абальмаза. Українцям він більш відомий під ім’ям Руслан Онищенко. Це один із командувачів батальйону «Шахтарськ», нещодавно розформованого за мародерство. Якщо поставити себе на місце жителів Тореза, які прекрасно знали про подвиги й судимості Абальмаза-Онищенка, то можна зрозуміти, що страх перетворитися на рабів у декого з них підкріплювався реальними прикладами з життя. Інша річ, що Абальмаз був місцевий, корінний житель шахтарської глибинки, а зовсім не львів’янин, не поляк і не американець. І діяв у звичних традиціях місцевого криміналітету.
Довгі роки фактично узаконене рабство сприймалося на Донбасі абсолютно нормально. Нелегальні шахтарі не піднімали повстання, не боролися за свої права, не вимагали узаконити працю. Безправ’я сприймалось як даність. У кожному селищі жив свій феодал, який міг творити на своїй території що завгодно, і ніхто не перечив йому, бо той вважався «своїм». Працювати на «свого» було не соромно.

У 2012 році на всю країну прогриміла історія з Луганської області. Підприємець Перехрестенко в Антрациті тримав у себе на фермі з десяток жебраків, яких експлуатував як дармову робочу силу, даючи взамін лише їжу та притулок у сараї. Рабів, що працювали погано, карав побоя­ми. Утримував у нелюдських умовах.

Читайте також: Кінець «пенсійного туризму»

Найцікавіше, що коли про цей випадок стало відомо й до Антрацита потягнулися журналісти, з’ясувалося, що, багато сусідів родини Перехрестенків відгукувалися про неї позитивно, а дехто й не вбачав нічого поганого в тому, що невільники працювали в них за їжу. Мовляв, це ж безхатченки, а їм давали дах над головою. А так узагалі з голоду померли б.

Викривлена, потворна реальність Донбасу допускала рабство, і громадськість не особливо соромилася ганебних порядків, що існували в регіоні впродовж попередніх десятиліть. Лякає жителів шахтарської провінції зовсім не перспектива гнути спину задарма: нині фактично саме це й відбувається на окупованих територіях. Жителів Донеччини страшать «чужаки». Працювати на «чужого» – он у чому справжнє жахіття. Саме до цього й апелюють творці пропаганди.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено