Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 листопада, 2014

За муром

Я встиг його побачити в усій красі, навіть перетинав: потяг із СРСР до Франції йшов через Західний Берлін.
Матеріал друкованого видання
№ 45 (365)
від 6 листопада, 2014

Мур як мур, а точніше мур плюс колючий дріт, плюс контрольно-слідова смуга із сюрпризами – нічого надзвичайного, нас у центрі Києва навколо військових заводів були не гірші, але контраст між тим, що зовні, в НДР, і всередині, в анклаві вільного світу, вражав. Там, за муром, було повітря з іншими фізичними властивостями – кольори, світло, пропорції, навіть антропологія. А потім потяг повертався на територію «табору» і все ставало більш-менш звичним: ніби на окуляри знову наклеїли захисну плівку.

 Ми тепер знаємо статистику, скільки людей тікали із соціалістичного табору через Західний Берлін, – понад 200 тис. за рік, не менше. Але й не більше. Так, після Другої світової Німеччина виконала безпрецедентну роботу з усвідомлення свого тоталітарного минулого, але там, де робота над помилками відбувалася під комуністичними гаслами, уроки вивчили на халтурну трієчку. Відомо, що до 20-річчя падіння муру в Німеччині проводили масові опитування, й 57% респондентів на сході країни так чи інакше висловилися позитивно про життя за комуністів. У німецькій мові з’явилося навіть окреме слово «Ostalgie» – від «Ost» (схід) і «Nostalgie». І довелося усвідомити, що більшість східних німців нікуди не збиралися тікати, «суворий комфорт тоталітарної диктатури» (Еріх Фромм) їх цілком влаштовував. Ну, може, окремі несвідомі буркотіли, анекдоти розповідали, західний телевізор дивилися (в Берліні та в прикордонних районах це було можливо, потрібна була лише потужна антена), але не рипалися. Люди зі стертою індивідуальністю, які не мали ані власного досвіду свободи як відповідальності, ані жодного бажання відповідати за країну й себе самих, делегуючи це право голові партійного комітету байдуже якої партії. І це у Німеччині, країні розвиненій, з багатющими традиціями, з культурою, з неосяжними здобутками в галузі суспільної думки…

Коли оприлюднили результати останніх виборів на Донеччині й Луганщині,  стало зрозуміло, що мур пролягає не на мапі, а в головах

Що вже казати про менш досконалі території та спільноти! Зокрема, наша країна. Не буду стверджувати, що кожен, кого можна зарахувати до «мовчазної більшості» обивателів, автоматично має бути затаврований, покараний і викинутий із цивілізації. Маю родичку в Маріуполі. Працює медсестрою в тамтешній лікарні. Чудова, щира, відверта, відповідальна людина. Востаннє я її бачив на початку літа, коли в її місті ще пустували бойовички, – вона крізь усі блок-пости супроводжувала на реанімобілі хлопчика з хворим серцем на термінову операцію до Києва, й це було, делікатно кажучи, стрьомно. Довезли, прооперували. А ввечері вона розповідала сестрі, що політика її не цікавить і під Росією може бути не так уже погано, аби не стріляли. Пояснити, що за такої її позиції стрілятимуть неодмінно, не вдалося. Подальший перебіг подій, до речі, її теж не переконав. Вона продукт тієї моторошної цивілізації, там усе крутиться навколо «рідного заводу» (стале словосполучення, яке я чув не­одноразово від тамтешніх мешканців без присмаку іронії), на якому працювали все життя її батьки. Доки зелені чоловічки не роздовбають рідний завод зі «Смерчів», а решту не вивезуть на брухт до Ростова, вона не відмовиться від своєї картини світу.

Читайте також: Ніж у спину: радянське вторгнення до Польщі

Коли оприлюднили результати останніх виборів на Донеччині й Луганщині (а також «виборів» за муром), учергове стало зрозуміло, що мур пролягає не на мапі, він, як годиться, в головах. Подекуди в одній і тій самій. Найбільше шкода тих притомних, просунутих, тверезих, назвімо своїми словами, патріотів за лінією фронту, які й раніше перебували буквально в облозі в ареалі мордорської ментальності, а тепер, виходить, кинуті напризволяще. Перед ними соромно, але цей сором запізнілий. Раніше треба було цивілізувати промзону. Тепер їх треба просто рятувати. У незаможній Грузії після аналогічних маніпуляцій з боку сусіда було створено спеціальне Міністерство у справах вимушено переселених осіб із солідним бюджетом, є закон про біженців, і втікачі з-під снарядів отримують суттєву допомогу включно з житлом – інша річ, наскільки ефективно весь цей механізм працює, але якось уже працює.

Що ж до решти «остальгентів», то хай як сумно, боляче, принизливо, але доведеться дочекатися, доки випробування або принади бандитської влади, які вони самі собі на голову накликали (залежно від того, по який бік лінії фронту вони перебувають), переконають їх природним шляхом, що безкарно відсидітися не можна. Ну це вже давно відомо: «Якщо ти не цікавишся політикою, політика зацікавиться тобою». Чи то Бісмарк, чи то навіть Перікл. Шкода, що така груба, наочна ілюстрація на початку ХХІ століття! А всього лише пташка в бюлетені…

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено