Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
31 жовтня, 2014

Мій Григорополіс

Кубань для мене як Ізраїль для радянського єврея, давня земля предків, де я ніколи не був, але чув чимало легенд про неї.
Матеріал друкованого видання
№ 44 (364)
від 30 жовтня, 2014

Часто люди, які вперше чують моє прізвище, записують його з характерною помилкою: КрОпивенко. Їм не відмовиш у певній етимологічній логіці: кропива, кропити… Звідки взялася ця загадкова «а» у першому складі, що збиває з пантелику дрібних державних службовців, банківських клерків, листонош, я й сам до пуття не знаю. Як і не знаю, хто з нашого роду до мене розмовляв українською. Можливо, прапрадід Федір, що жив у станиці Григорополіській (нині Ставропольський край), а може, хтось із його дідів-прадідів?

З батькових дитячих спогадів пам’ятаю одну цікаву і показову історію. Кінець 50-х років минулого століття, ця сама станиця, куди мій тато-школяр при­їхав погостювати до рідні (треба зазначити, що в роки колективізації і війни Крапивенки здебільшого мігрували з рідної Кубані на Кавказ, мій батько виріс у Тбілісі). Він змалку любив рибалити, тож першим ділом за вудки – і на Кубань. Невдовзі його обступили кілька місцевих старших хлопців із вельми очікуваним запитанням:

– Откуда ты взялся?
– Из Тбилиси.
– Какой еще лысый? Кто тут лысый?!
– Город такой, столица Грузии.
– Фамилия как?
– Крапивенко.
– Так бы и сказал, что из хохлов, а то блиси-лисьи…

Як виявилося, станиця умовно поділялася на два табори: «казаков» та «хохлов». Існував із цього приводу і місцевий фольклор, що час­­то зводився до традиції дражнити одне одного різними примовками й прізвиськами. Можливо, ця сусідська ворожнеча має типовий для тих країв соціальний підтекст – протистояння козаків та селян. Адже в кубанські степи понад 200 років тому масово переселялися хлібороби з українських земель. Імовірно, мої предки їхали туди з волами та плугами мирно сіяти пшеницю, а не козакувати верхи з військовою амуніцією.     

чи багато часу знадобилося, щоб по-справжньому українськими стали Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків? Чому з Кубанню має бути інакше?

Але повернімося до Григорополіської. Географічно це не класична українська Кубань, а Ставропольський край – в етнічному сенсі регіон із відчутно меншою українською складовою. Красивий, стилізований під грецький топонім – данина Ґріґорію Потьомкіну. Колись був окремий редут, згодом станиця, але від початку заселена вихідцями з Дону. Однак маємо одну підказку: історія Григорополіської сяк-так презентована в інтернеті. Ось що, зокрема, вдалося знайти: «В 1833, 1834, 1835, 1836 роках до станиць Кубанського полку (до них належала і Григорополіська. – Ред.) переселилась велика кількість так званих малоросійських козаків, що мали характерні українські прізвища: Гладченко, Устименко, Горбач, Литвиненко...» Крапивенко – можна нафантазувати собі далі. Утім, мені не так вже й важливо, селянами чи козаками були мої пращури, бо впевнений, що остаточне з’я­су­вання цього питання жодним чином не вплине на мою самоідентифікацію. Жили ці чи то козаки, чи то селяни Крапивенки (чи таки Кропивенки?) доволі заможно, господарювали і ко­жум’яцтвом займалися. Любили, раділи, співали. Впевнений, що українських пісень.

Так уже склалося, що нині немає в живих моїх близьких родичів по батьківській лінії. Ті з Крапивенків, із ким випадало спілкуватись у соцмережах, живуть здебільшого на Північному Кавказі й тому-таки Ставропіллі (щоправда, нікого з Григорополіської відшукати так і не вдалося) – типові громадяни РФ, що плекають «велич «Русского міра». Мені ж випала специфічна доля: я потрапив до України в 10-річному віці з думкою, що надовго ми тут не затримаємося, бо батько – військовий і мандри Союзом триватимуть. Вчити українську в школі став радше з цікавості й бажання йти проти мейнстриму. Вільно заговорив нею лише в університеті... Але у ХХІ столітті геть інші швидкості: коли моя 10-річна дочка пише прикрашеного патріотичними малюночками листа нашим бійцям на Донбасі чи встановлює «бандерівський» статус у соцмережі, у неї не виникає жодних проблем із самоідентифікацією. Вона мало що знає про Григорополіс. Можливо, ще не час. Та Кубань, яку во­на може побачити ни­­ні, навряд чи асоціюватиметься в неї з Україною. Однак якою буде мапа через п’ять, десять, двадцять років? Зрештою, чи міг я у свої 10 років уявити, що синьо-жовтий прапор, під яким у читанці малювали карикатурних петлюрівців, стане державним прапором моєї країни?

Зараз, коли мапа України підпалена з двох боків, панікери вже бачать країну, що відкочується за Дніпро, а то й узагалі цілковито перефарбовується в російські кольори, розмови про нашу Кубань скидаються на якийсь «зелений ідеалізм». Але я знову-таки про швидкість нашого століття: чи багато часу знадобилося, щоб по-справжньому українськими стали Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків? Чому з Кубанню має бути інакше?

Так, перефразовуючи класика, ми не знаємо кубанської ночі. Нам важко зрозуміти, чим живе край сьогодні. Позбавленими сенсу й передчасними можуть бути будь-які територіальні претензії з нашого боку. Однак безглуздо повністю ігнорувати Кубань – недбальство й брак уваги Києва до своїх територій уже обернулися для нас трагедією на Сході. 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено