Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
16 жовтня, 2014

Різна, але не чужа

Бути вільним – цю заповідь одесити бережуть іще з часів запорожців та порто-франко. Тут завжди знали ціну свободи й уміли мирно співіснувати люди різних народів та конфесій.
Матеріал друкованого видання
№ 41 (361)
від 9 жовтня, 2014

Навіть у радянські часи, коли абсолютна більшість портів були мілітаризованими й «закритими», тут на рейді стояли іноземні судна, процвітали, хай навіть напівлегально, підприємництво й туризм. Якби Одеса могла вписатись у систему заборон і обмежень, які нині завзято відроджують у Росії, то вона й без зовнішнього втручання перетворилась би на такий собі похмурий, хоч і південний, Мурманськ. Це добре розуміють одесити, які не бачать свого майбутнього за залізною завісою «Русского міра». Розуміють вони й те, що, незважаючи на пропаговані «інтернаціоналізм і антифашизм», промосковські діячі несуть із собою крайню чорносотенну ксенофобію, яка піддає загрозі багаторічне мирне співіснування численних народів, що віддавна населяли місто. По приклади далеко ходити не треба: всім відомі розправи з «не такими» (іноземцями, протестантами тощо) в самопроголошених «республіках» на Донбасі й переслідування кримських татар на анексованому півострові.
Так, у мільйонному заможному місті є маргінали і є (хоча кортить сподіватися, що були) політики, охочі ними маніпулювати. І саме в Одесі зародилося дивне середовище, вороже не лише Україні, а й прогресові як такому. Якщо в Криму опорою окупантів був прорадянський елемент, на Донбасі – місцеві люмпени, орієнтовані на тамтешніх «авторитетів», то тут на арену виходили геть екзотичні персонажі: суворі бородані з іконами царя Ніколая ІІ й церковні «клікуші», ряджені «казачкі». Усі вони, наче оживлені карикатури, були тривалий час обличчям і вустами одеського проросійського руху.

Економічно успішна, мультикультурна Одеса можлива лише у вільній державі. У депресивних регіонах люди більш схильні вірити байкам про шару й сите життя за рублі

І, ймовірно, залишалися б елементами вуличного цирку надалі, якби діячі рівня Сергія Ківалова, Олексія Костусєва, Ігоря Маркова не вирішили конвертувати все це шоу в політичний капітал. Із вливанням грошей і за підтримки місцевих ЗМІ міфологія «Русского міра» набула тут дещо іншого звучання й навіть матеріалізувалась у вигляді пам’ятника Єкатєріні ІІ.
Більшість одеситів ставилася до перформансів адептів «Новоросії» та інших геополітичних нонсенсів із властивим їм почуттям гумору, доки не дійшло до прямого насильства.
2 травня поклало край політичним спекуляціям, виконавці яких швидко розбіглися хто до Росії, хто до Придністров’я. Коли палав Будинок профспілок в Одесі, здавалося, що це останній бій Майдану, після якого отямляться сепаратисти Донбасу. Але Москва устигла скористатися з цього по-своєму, й події на Куликовому Полі стали «справою рук хунти». Бойовики та найманці на Сході клянуться «помститися за Одесу». Хоча сама вона цієї помсти не просить: залікувала рани й залишилася в Україні. Поодинокі теракти й «базарна» агітація, що роздуває чисельність російських військ у Прид­ніст­ров’ї до фантастичних цифр, усе ще нагадують місту про те, що є сили, готові зазіхати на нього. Але точка неповернення вже позаду.
Економічно успішна, мультикультурна Одеса можлива лише у вільній державі. У депресивних регіонах люди більш схильні вірити байкам про шару й сите життя за рублі. Одеситам, яких ніколи не «годував» ані Донбас, ані інші регіони, не потрібен кремлівський господар, який прийде і «щось дасть». Панування в місті російської мови не виявилося достатнім аргументом ані для місцевих жителів, які, за задумом ляльководів «Новоросії», мали б шукати захисту в Москви, ані для самих «освободітєлєй», яких тут не хочуть бачити й готуються дати їм відсіч.
Українські панікери, які ще від березня чекають вторгнення російських танків парадним маршем на Київ, звісно ж, давно списали Одесу з рахунків, включивши її до умовного «коридору» від Придністров’я до Донбасу, який хоче пробити Путін. А саме місто не панікує. Воно вкотре у своїй історії змінює ритм життя: тут віднедавна головна база українських ВМС, сюди приїздять переселенці зі Сходу та Криму, тут ловлять диверсантів, які намагаються дестабілізувати ситуацію й будь-що створити картинку «сражающегося Юго-Востока», ну й, певна річ, жартують у властивій манері: плакат «Вова, не делай маме нервы» став частиною української контрпропаганди вкупі з відомою пісенькою про Путіна. Тут, за 700 км від лінії фронту і за 77 км від кордону із самопроголошеним проросійським Придністров’ям, вибір «воля або смерть» стає абсолютно очевидним.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено