Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 листопада, 2007

Вимагаю суду!

Десять членів моєї родини по маминій лінії загинули від Голодомору 1932–33 років. Ціла родина, купа дітей
Матеріал друкованого видання
№ 4 (4)
від 23 листопада, 2007

Десять членів моєї родини по маминій лінії загинули від Голодомору 1932–33 років. Ціла родина, купа дітей. Це був міцний середній клас на селі. Вони не були бідняками й комнезамами. Вони працювали й любили землю. Прабабця під впливом свого старшого сина подумувала послати вчитися дітей у місто. Ці люди могли б стати вчителями, лікарями, чи то й вченими, або режисерами і знімати українське кіно, чи просто робітниками. Але вони не стали ніким. А мабуть, точніше сказати, не стало їх. 
 

Можливо, таких історій безліч, можливо, про них і так говорять на кожному кроці. Але з того, що відбувається кожного листопада навколо питання Голодомору, можна зробити висновок, що нащадки жертв геноциду надто поблажливі до катів своїх родин. Може, це діють ліберальні мантри про коректність і толерантність. Може, нас ще тримають у лабетах радянські страхи й звичка мовчати. Хай там як, а тут недоцільне ні те, ні інше, як і мова про якусь примарну культурну радянську спадщину, чи «дві України», чи «потребу примирення у суспільстві». Як людина, яка всього-на-всього поважає демократичні закони, загалом далека від будь-яких політичних ідеологій, я хочу одного. Навіть не хочу, а вимагаю: мене не влаштовують розмови про геноцид; зрештою, здається, навіть не є суттєвим був це геноцид за національною чи класовою ознакою – мільйони смертей від голоду – це вже страхіття; мені потрібна моральна сатисфакція за загиблу родину. Не в грошах. Як мешканець демократичної країни, я хотів би, щоб убивці або співучасники цих злочинів були покарані у кримінальному порядку. Щоб їхня ідеологія була заборонена. Я хотів би бачити цих людей на лаві підсудних. Як у Чилі на старості судили Піночета, так само й в Україні нащадкам жертв голодомору потрібно вимагати суду над усіма живими енкаведистами (бодай це були б і столітні діди) та партійцями ідеологічних відділів, які роками покривали мовчанням ці злочини. Як мешканця демократичної країни, мене насамперед цікавить, щоб люди через яких моя бабця їла листя з дерев та залишилася сиротою, були покарані ФІЗИЧНО, як символічно це сьогодні не звучало б. В кожному разі не завадить вимагати суду й над усіма живими членами НКВД в цілому за саму причетність до репресивної системи, незалежно від часових меж. Це також принесе моральну сатисфакцію нащадкам жертв геноциду та репресій. Задля цього я готовий зайнятися усіма необхідними бюрократичними тяганинами, ходити в наші ненависні всім суди й свідчити чи доповідати. Про які толерантності й коректності може йтися щодо вбивць та людей, які їх покривають? Нехай держава всього-на-всього захистить мої права. Садить же вона врешті-решт у тюрми за вбивства й злодійства? 
 
Натомість ми бачимо, як покривачі злочинців не злазять з телеекранів. Їх запрошують на канали, у них беруть якісь коментарі, з ними про щось дискутують. Про що можна дискутувати з Симоненком чи Александровою? Це – покривачі злочинців. І нехай вони за своє «покриття» будуть відповідальні. Чому українські ЗМІ дають право цим людям топтатися на кістках наших родин? В країні стільки розмов про необхідність виконання демократичних законів і національне примирення. З ким миритися нащадкам жертв голодомору? З катами своїх родин? Нехай їх посадять – оце і буде справжнє національне примирення. Нехай засудять ідеологію вбивць – і це теж крок до національного примирення. Нехай демонтують пам’ятники вбивць – і це національне примирення. В Іспанії прийняли ж закон про демонтаж пам’ятників Франко. Інакше про яке примирення можна говорити, поки ці духовні потвори розпалюють ворожнечу? Поки вони з цинічними посмішками розповідають на про 1917-й, який «дав незалежність», випускають книжки про «колективізацію, яка помогла побороти фашизм», зрештою глумливо носять у Парламенті значки держави, якої не існує? Хай подавляться своїми індустріалізаціями, дніпрогесами та криворіжсталями. Вони не повернуть нам мертвих. Нехай засудять покривачів маніяків. Як їх інакше назвати? І це буде примиренням. Вони перестануть мусолити очі щонайменше половині України.


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено