18 січня, 2008

Дещо про страх

Автори яскраво змальовують якесь явище в суспільстві та засуджують його. Після того, як гріх виведено на чисту воду, журналіст одразу дає зрозуміти, що він не такий
Матеріал друкованого видання
№ 3 (11)
від 18 січня, 2008
  
Ви помічали, що багато авторських колонок в українських ЗМІ присвячені моральному вигляду людей, які їх пишуть? Наші автори яскраво змальовують якесь явище в суспільстві та засуджують його. Після того, як гріх виведено на чисту воду, журналіст одразу дає зрозуміти, що він не такий. Відома картина? Отож, сьогоднішню свою думку спробую витримати у тому ж руслі.
 
Нещодавно у маршрутці зіштовхнувся з чоловіком, який відчайдушно заважав як пасажирам, які виходили, так і пасажирам, які заходили. Мужик із великою целофановий сумкою, судячи з усього приїжджий будівельник, став у дверях й не давав нікому проходу. Люди кричали на нього, намагалися виштовхнути на вулицю або навпаки «занести» всередину – та марно.
 
Власне, нічого нового у цьому не було: у Києві багато таких людей. Дивовижним було інше – в цього мужика були очі, наповнені просто тваринним жахом. Такі очі я бачив лише в фільмі «Армагедон» Мела Гібсона. Герою картини, індіанцю, загрожувало жахіття, яке важко собі навіть уявити. На його родину мали напасти вороги, захопити в полон, зґвалтувати у нього на очах усіх жінок, а у нього самого вирізати серце, здерти шкіру й тільки після цього принесли його понівечене тіло у жертву. Артист дуже глибоко відчував жах свого героя і публічно передав його очима. Отож, такі ж само очі були в того чоловіка в маршрутці. Схоже на те, що будівельник просто боявся не вижити у великому місті, – в кожного свій страх. Мені ж закортіло допомогти цій людини: вистежити його, а потім простим й технічним рухом звернути карк і тим звільнити його від гнітючого жаху.
 
На цьому я й хотів би закінчити статтю, яка була б витримана у стилі більшості авторських рубрик українських мас-медіа. Гріх (страх) змальовано і розвінчано, а я – д’Артаньян, який звільняє людей. Усе було б гаразд, але пам’ять підкинула щось із минулого.

Якось на війні (Кавказ), під час однієї з вилазок я втратив гранату, що призначалася для крайнього випадку. Іншої зброї у мене не було, а за кілька метрів від мене, відрізаного від своїх дорогою, ходили вороги, чиї голоси я розбірливо чув. Полон погрожував перетворити моє тіло на цілком не апетитний шматок м’яса, знівечений паяльною лампою, і тому я лежав, не рухаючись, обливаючись холодним потом. Я пролежав хвилин 20, доки вороги не зникли й не підійшли свої. Коли це все сталося, я вже був повністю безсилим. «Як ти тут?» – запитали свої. «Нічого», – відповів я, намагаючись щосили триматися, але це була просто бравада... Сьогодні я подумав, що пережитий тоді страх не дозволяє мені писати авторську рубрику традиційно – гнівно засуджуючи гріхи суспільства.