Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
28 вересня, 2014

Plusquamperfectum

Серед тих, кого я люблю, чимало харків’ян. Там є мої ровесники й зовсім зелена молодь. Там є справжні зірки й люди, нікому не відомі за межами свого кола.
Матеріал друкованого видання
№ 39 (359)
від 25 вересня, 2014

 А ще там є ті, хто любить Україну, і ті, хто до неї, м’яко кажучи, байдужий. З цими я не спілкуюся, хоча все одно не можу (і не хочу) видалити їхні імена зі свого телефона. Мені самонадіяно здається, що я розумію й відчуваю це місто.

Звісно, мене нудить тільки від згадки про харківських тітушків із «Оплоту» під дахом місцевого начальства або про «ватну» тітку, яка ногами била по голові пораненого майданівця, але ж і майданівці тут теж були! Амбівалентне місто. А що, хіба Україна не амбівалентна, не стоїть однією ногою в недавньому минулому?

Якщо вже йдеться про минуле, то варто згадати дві реперні точки, два поворотних пункти в українській історії. Одна з них – створення в Харкові першого на Лівобережжі університету, причому не за наказом згори, а з місцевої ініціативи й частково коштом тамтешніх меценатів. Виш з’явився 1805-го й одразу став продукувати сенси, перетворюючи провінційне містечко на джерело трендів. Зокрема, саме звідси, з Харківського університету, як стверджують дослідники, у 20-ті роки позаминулого століття рушила в маси ідея про самостійну соборну Україну в її модерному вигляді. Пояснення просте: першими викладачами були запрошені професори з Німеччини, де вже буяла концепція нації, один із продуктів європейського романтизму. Новітні теорії знайшли тут ґрунт і втілилися у вигляді як мінімум начерків до майбутнього політичного проекту (до речі, виходить, що український націоналізм – не в тому куцому ксенофобському вигляді, як його малюють захисники імперії, – історично рухався країною зі Сходу на Захід, а не навпаки, і це розриває шаблон).

Місто довго одужуватиме, й остаточно це станеться не раніше, ніж вдасться подолати наслідки радянської люмпенізації

Друга точка – це, зрозуміло, короткий період хай специфічного, але таки розквіту як столиці радянської союзної республіки. Вибір міста зроблено з міркувань поточної політичної доцільності, але, хай там як, саме тут було проведено титанічну роботу з так званої українізації, яка перевела з підпілля на офіційні рейки українські культурні процеси. Так, під червоним прапором, так, під комуністичними гаслами, але без неї невідомо, у якому вигляді дожили б до незалежності українська мова й українська культура. Ну й Розстріляне відродження було розстріляно переважно саме тут, якщо мати на увазі явище, а не конкретні місця страти окремих жертв.

Відтоді в Харкові сформувалося особливе творче середовище. Так, він – провінція, але... водночас не провінція! Якщо полічити кількість письменників, поетів, художників, режисерів, які тут працювали, або звідси виїхали у великий світ, або просто ступили на ту землю ногою й потім відобразили це у своїх творах, не вистачить мармуру на меморіальні дошки. Тут Чєхов, Бунін, Хлєбніков, Олєша, Катаєв, але тут і Квітка-Основ’яненко, Тичина, Сосюра, Еллан-Блакитний, Вишня... Ну й, звісно, Жадан!

Читайте також: Привид «ХНР» – з підвалу на базар

Розумію, що в мене специфічне коло спілкування, але я майже безпомилково можу вгадати серед знайомих дизайнерів, музикантів, художників, літераторів, журналістів хар­ків’я­­­­нина. Бо харківський Худпром, консерваторію, не кажучи про Університет імені Каразіна, не проп’єш. Як і це дивовижне міське середовище з поодинокими геніальними пам’ятками архітектури, нехай спотвореними часом. Як і залишки хитромудрих «поштових скриньок», таємних лабораторій, у яких еменеси (молодші наукові співробітники, абревіатура часів совка) колись кували радянський оборонний потенціал, а на кухнях співали Окуджаву, а вже їхні діти засновували

 «Чиж & Co» і «Танок На Майдані Конго».

А разом із тим є інший Харків – гігантська Салтівка, що суперечить нормальним уявленням про людські масштаби, а також заводи-монстри, які в минулому удень усмоктували салтівське населення, а тепер половина його шукає собі застосування на ринку «Барабашівка» разом із колишніми еменесами, які вижили. Ось приклад того, як тупикова радянська індустріалізація може помститися всім, кого затягнуло у її воронку. Це вона, розкладаючись, породжує поціновувачів «Бригады», любителів колорадських стрічок, зав­сідників ментівських «качалок», шанувальників Допи й виборців Гепи.

Місто довго одужуватиме, й остаточно це станеться не раніше, ніж вдасться подолати наслідки радянської люмпенізації, знайти місце в новому житті всім неприкаяним жертвам комуністичного експерименту ну або вже їхнім дітям та онукам. Але Харкову буде трохи легше, ніж сусіднім Луганську та Донецьку, бо тут доведеться долати лише моральну, а не фізичну руїну, не кров і не почуття розгубленої помсти невідомо кому. До того ж, щоб пробитися в майбутнє, він може спертися не на зовсім свіжу історію, а на глибші шари, місцевий plusquamperfectum, давно минулий час. Там є ґрунт.

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено