Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 січня, 2008

Смертію смерть поправ...

Національна катастрофа переважно мобілізувала народ, змушувала його переформатовуватися або модернізовуватися задля виживання
Матеріал друкованого видання
№ 4 (12)
від 25 січня, 2008

Національні катастрофи для багатьох, хоча не всіх, народів, як це не парадоксально, були не лише трагедіями, але й інструментами, за допомогою яких вони укріплювали свою внутрішню єдність і навіть формували майбутнє. Для них це часто було своєрідним гегелівським «запереченням заперечення». Національна катастрофа переважно мобілізувала народ, змушувала його переформатовуватися або модернізовуватися задля виживання. Я далекий від твердження, що для здобуття свободи обов'язково має пролитися кров, як під час Великої французької революції. Однак і свобода, що впала з неба, нерідко виявляється не потрібною – народ, який ще не дозрів до свободи, як правило, обмінює її на шматок хліба.

Я розумію, що ці міркування є міркуваннями на межі, і дуже легко скотитися у відсторонену байдужість, яка межує з цинізмом. Тим не менше, не можна уявити сучасного Ізраїлю без трагічного досвіду та пам'яті про Голокост. Сучасна Польща побудована переважно на двох століттях польських національних катастроф – повстань ХІХ ст., знищення держави 1939 року, розстрілу еліти у Катині. Навіть сучасна німецька демократія не мислиться без двох світових війн та національного гріха нацизму.
 
Звичайно ж утвердження після катастрофи не є новітнім прикладом. На індивідуальному рівні це дуже по-християнськи. І ми всі можемо тільки преклонити голови перед євангельським «запереченням заперечення», яке у християнстві набрало форми «смертію смерть поправ». Чудо Воскресіння Господнього, що повторюється не лише кожного року, але і у житті кожного справжнього християнина є парадоксальним нововведенням Нового Заповіту. Парадоксальним – бо не укладається у нормальне логічне мислення.
 
Старий Заповіт знав інші формулювання: «око за око», «зуб за зуб». Які були зрозумілими. Натомість парадокс смерті заради життя – був зрозумілим не всім.
 
Однак у цьому випадку йшлося про добровільну жертовну смерть ради спасіння всіх на землі сущих. Національні катастрофи часто не бувають свідомою жертвою. Хоча і можуть. Скажімо, польські чи угорські повстання у ХІХ ст. були свідомими жертвами. Так само воїни Української повстанської армії у 1943–1951 роках розуміли, що їхня боротьба є боротьбою за майбутнє, а тоді – це перш за все смерть, у кращому випадку – довголітнє заслання. Це десятиріччя можна сприйняти і як поразку, бо держави так і не вибороли, але і як перемогу – бо без їхньої боротьби і їхньої жертви сучасна Україна або була б інакшою (наприклад, як Білорусь), або її б не було взагалі. І у цьому сенсі поразки бувають плідними.
 
І робить їх такими пам'ять про них. Однак не проста пам'ять, а така, що мобілізує. Такою груповою, мобілізувальною, пам'яттю є мистецькі артефакти – фольклор, мелос, перекази, легенди. А у сьогодення – мистецтво. Через мистецькі акти національна поразка чи катастрофа актуалізується для наступних поколінь, які через них переживають її знову і знову. Мистецтво не дає національній катастрофі можливості музеїзуватися, стати простим і байдужим, що найгірше, історичним фактом. Тому мистецтво неначе оживляє минуле, а можливо і роздирає рану, яка задля майбутнього, має кровоточити.
 
Українці не виняток. Вони також пробують, і не без успіху, будувати своє майбутнє не забуваючи про поразки минулого і навіть на них опираючись. Напевно за останнє десятиріччя найбільшої єдності наша роздерта навпіл нація досягла у вшануванні жертв Голодомору 1933 року. Вшанування розпочалися не цього року. Однак усвідомлення того, що ж насправді відбулося і якими були його масштаби, прийшло не одразу. Народ неначе відтавав. Він не хотів знати, що з ним зробили. Можливо це ефект зґвалтованої жінки, яка підсвідомо викидає з пам'яті частину свого життя. Однак цьогоріч, хоча вже майже відійшли ті, хто пам'ятає про це дорослою пам'яттю, нація об'єдналася. Смертію смерть поправ...
 
Це не означає, що будувати майбутнє потрібно виключно на поразках. Їх у нас забагато, як на один народ. Євреї будували Ізраїль не лише на пам'яті про Голокост, але й на етосі перемог. Причому не лише сучасних, але й давніх. Те саме мали б робити й українці, бо не одного разу було так, що доля не те що України, але й Європи вирішувалася саме ними, як от у битві з Османом ІІ 1621 року під Хотином. Однак це потрібно ще усвідомити і культивувати. Етос перемог зазвичай характерний для звитяжних, імперських націй. Наприклад, для росіян – вони будують своє майбутнє радше на перемогах. Тобто за великим рахунком на Старому Заповіті. І у результаті отримують не лише сильну державу, але і спалений Грозний. Тоді як українці будують радше на Новому. Однак, я гадаю, що не потрібно забувати ні Старого, ні Нового. І тоді держава буде і міцна, і людяна. 


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено