Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 вересня, 2014

Зона недоторканних

За 23 роки незалежності Україна пережила чимало народних протестних виступів, зокрема й такі масові, як Помаранчева революція 2004 року і Революція гідності 2014-го. Однак чомусь після всіх цих подій найфундаментальніші явища в нашій країні, конструкції її соціально-політичного устрою не змінюються. Замість одних облич з’являються інші, система залишається непохитною.
Матеріал друкованого видання
№ 36 (356)
від 5 вересня, 2014

Один сільський дядько, такий собі народний політолог, пояснював суть політичного устрою України так: він трусив макітру з варениками і казав: «Ось, дивіться, один вареник вище стрибнув, інший впав нижче, але всі вони у сметані!». Це дивовижне для країни, що називає себе демократичною і європейською, явище номенклатури, практично замкненої владної групи, хоча й із різними «загонами» всередині цієї неформальної касти. Нинішній президент України – яскравий приклад панування такої системи, він був одним із засновників Партії регіонів, не останньою людиною за часів Кучми, високопосадовим функціонером за Ющенка, міністром за Януковича і одним із лідерів Революції гідності в той самий час. Нові вибори до Верховної Ради навряд чи щось принципово змінять, бо попередня схема перегонів, що зберігається, є явно ворожою щодо людей Майдану.

За Порошенка, Яценюка, Турчинова (шість місяців при владі!) жодним чином не були покарані стовпи режиму Януковича, навіть ураховуючи їхню явну підтримку антидержавних дій на Сході країни

Незважаючи на всю внутрішню боротьбу, часом доволі жорстоку, в межах керівної касти, там постійно помічається певний консенсус щодо «посполитих», щодо українського суспільства, стосовно того, щоб мінімізувати його вплив на неї. Йтися може тільки про перерозподіл влади між різними «загонами» панівної верхівки. Схоже на те, що розбіжності між верствами, які опонують одна одній нагорі, мають неантагоністичний характер. Антагонізм реально існує між ними та українським суспільством, якому вони за будь-яку ціну не дають змоги перехопити владні важелі. Тому представники верхівки схильні боротися між собою лише до певної межі. Коли Кучма, який був прем’єром за президента Кравчука, сам очолив державу, він не вдався до рішучого протистояння з «попередниками», а просто поміняв людей Кравчука на своїх. Ніякої особливої антикравчуківської реакції не було. Ющенко, який прийшов до влади під гаслом «Бандитам – тюрми!», дуже швидко змінив його на невербалізований, однак на практиці дієвий лозунг «Бандитам – владу!». Публіка, яку він лякав під час виборчої кампанії і першого Майдану, за його володарювання почувалася вельми комфортно. Ющенко відновив політичну вагу Януковича й Ахметова і ніяк не «заплямував» себе боротьбою проти п’ятої колони, будучи чільним представником кланово-олігархічної системи.

Янукович цілком у дусі «понять» цієї верхівки українського соціуму, ставши главою держави, кілька місяців чесно чекав, коли Тимошенко, Луценко та інші втечуть з України за кордон. І лише тоді заходився їх запроторювати до буцегарні.

За Порошенка, Яценюка, Турчинова (шість місяців при владі!) жодним чином не були покарані стовпи режиму Януковича, навіть ураховуючи їхню явну підтримку антидержавних дій на Сході країни. Один із творців антиукраїнського «Українського фронту» Геннадій Кернес залишається міським головою Харкова. А деяких (Симоненка, Добкіна, Кузьміна та ін.) навіть допустили до президентських виборів, і є підстави вважати, що допустять до парламентських. Ворон воронові ока не вийме? Бо, незважаючи на всю критичну риторику, всі вони «у сметані», тому й розбіжності звикли врегульовувати в межах своєї єдиної «макітри». Вони і з Януковичем домовлялися б, якби Майдан не сплутав карти. Адже належать усі до верхівки, до групи недоторканних, а не до того багатомільйонного «бидла», на управлінні яким тримається їхній добробут.

Патологічний страх і ненависть влади до добровольчих батальйонів, що воюють за Україну на Сході (а це, між іншим, батальйони Майдану, озброєний і свідомий народ), прагнення знесилити їх чужими руками багато про що говорять…

Однак сьогодні вся система цієї влади змушена складати іспит у боях на Донбасі. Якщо вона програє ту битву й піде на принизливі капітулянтські угоди з Путіним, для мільйонів українців це означатиме національну зраду, хоч би як там нагорі виправдовувалися з допомогою проплачених повій-політологів.

Поразка означатиме, що не у віддалений більш чи менш перспективі, а негайно постане питання про цілковиту зміну не осіб, а саме всієї системи влади, коли багато з тих, хто світився в українському політичному житті після 1991-го і вкрав у країни 23 роки історичного часу (ніяких продуктивних реформ, консервація совка, псевдодержавотворчість!), будуть змушені піти геть.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено