Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 серпня, 2014

Неідеальні

Колись чув кумедну сільську бувальщину, як один чолов’яга відпустив дружину на день-два, а сам вирішив собі зготувати вареників.
Матеріал друкованого видання
№ 32 (352)
від 7 серпня, 2014

Думав, то легка справа, а вона зупинилась на етапі замішування тіста. «Я борошна – воно густе, я води – воно рідке…» – бідкався він потім. Так із самооцінкою: коли вона зависока, є ризик набити ґуль і розчаруватися, коли занизька – програєш без бою. В нашому суспільстві це ще та хвороба. Є такий собі ура-патріотичний образ українця, який най-най-най і нічого лихого вдіяти не може на тій простій підставі, що він… українець, і цим усе сказано. Всі злочини за нього скоює хтось інший (список підозрюваних додається), а сам коли й робить щось сумнівне, то тільки заради неньки, тому все пробачиться. Інший полюс самооцінки криється в ідіотському прислів’ї: «Яка країна, такі й теракти», щоправда, здається, у світлі останніх подій цей вислів геть утратив актуальність, ба більше, став зловісним.

Неадекватна самооцінка має різний масштаб: як загальнонаціональний, так і регіональний. Хто не чув міфів про вроджену елітарність галичан, монолітну згуртованість мешканців Донбасу тощо? У кожному селі знайдуться свої підстави для пихи та зневаги до сусідів. Хоча і приводів поприбіднятись не бракує. Прислухайтесь, як ми зазвичай розповідаємо про своє життя іноземцям: ніби сільський завклубу – солістові національної опери.

Нечуваний сплеск патріотизму в нас подекуди змінюється дріб’язковими, але, по суті, сепаратистськими настроями, найтиповіший вияв яких укладається у фразу: «а чому МИ за НИХ маємо воювати?»

Нечуваний сплеск патріотизму в нас подекуди змінюється дріб’язковими, але, по суті, сепаратистськими настроями, найтиповіший вияв яких укладається у фразу: А чому МИ за НИХ маємо воювати? Ми ж бо кращі». А от не кращі! У кожного свої скелети в шафі. У галичан до смішного розвинене почуття власності – у багатьох випадках позитивна риса, але саме з неї росте особливий сорт кумівства, корупції і, зрештою, сепаратизму: «А чого наші хлопці мають за тих «москалів» (нерідко під це визначення потрапляє добра половина України вкупі з Києвом) гинути?».

Центральні регіони завжди хворіли на хуторянство. Це зараз у тамтешніх містечках вітаються: «Слава Україні!», всюди майорять синьо-жовті стрічки, а ще вчора там-таки сонно стежили за всіма подіями в державі й на всі політичні перипетії казали: «Та то всьо одна банда», слухали шансон і дивилися новітні російські серіали. Народ здебільшого терплячий: треба на війну, то треба. Але міфічно-забобонна свідомість, поширена в тих краях, дається взнаки: це комусь вигідно, це олігархи між собою Донбас ділять, із Путіним давно про все домовились, дарма там люди гинуть. Такий «оптимізм» у тилу руйнує фронт, адже сумні дзвінки з дому так чи так деморалізують бійців.

Південний Схід уражений іншим вірусом. Навіть серед хлопців, які нині воюють за територіальну цілісність країни, нерідко почуєш: «Навіщо западенці той Майдан затівали? Через це вся каша заварилась, і тепер ми тут воюємо, а тих «патріотів» тут не видно». Із глибини солдатського окопу ж бо не роздивишся, скільки, куди і з яких регіонів було мобілізовано людей. Ну й само собою любов до «стабільності» в тих краях породжує сумніви, що країна рухається у правильному напрямку. Мешканці Донбасу, який, згідно з місцевою приказкою, «ніхто не ставив на коліна», зараз платять найдорожчу ціну за свої стереотипи та упередження. Виявляється, «брати росіяни» можуть розпалити війну й лицемірно само­усунутись від відповідальності за неї, а «кровожерні бандерівці» – простягнути руку допомоги, прийняти до себе вимушених переселенців.

Читайте також: Перекувати орала на мечі

Ми всі різні, й усі неідеальні, ніхто не кращий за іншого. Політики, які кажуть, немовби знають, як об’єднати країну, зазвичай виголошують маячню про те, що високі зарплати й пенсії – це і є та ідея, навколо якої згуртуються Схід і Захід. Плоди такого «мудрого» підходу ми вже бачимо у Криму, де населення масово проковтнуло наживку «Русского міра» разом із вищими за українські зарплатами. А справжнє єднання відбувається нині, коли українці забувають про свій добробут в ім’я спільної справи, поступаються власними інтересами й амбіціями, гинуть, рятуючи життя іншим. Скільки з них думає в цей момент про розмір майбутньої пенсії, обсяг пільг і доступність шенгенської візи? Вони не переоцінюють себе й не скидають відповідальності на сусіда.

Спільний ворог завжди об’єднує. Вороги України, зовнішні та внутрішні, є настільки численними, що боротьба з ними обіцяє бути і тривалою, і запеклою. Отже, й підстав для єдності не бракуватиме. А коли раптом закрадуться сумніви, найкращий вихід – подивитись у дзеркало, відображення в ньому не бреше.

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено