Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
31 липня, 2014

Місія диванної сотні

Війна розділила Україну не тільки на патріо­тів та ворогів, а ще й на паралельні реальності. В одній – зброя, кров, трупи, артобстріли, у другій – звичайне, мирне життя.
Матеріал друкованого видання
№ 30 (350)
від 24 липня, 2014


В одній – підвали, бомбосховища, заклеєні нав­хрест вікна. У другій – тусівки, політика, бізнес, зростання цін на гарячу воду. Живучи в одному світі, абсолютно неможливо зрозуміти інший. Навіть сусідні Донецьк та Дніпропетровськ, Луганськ та Харків розділяє безодня.
Там, де мир, війну дивляться по телевізору, як бойовик. Більшість жителів України переживає кривавий 2014-й далеко від фронтів без особливих стресів і потрясінь. Не бере в ній жодної участі. Величезній масі наших співгромадян побутові жахи куди ближчі й важливіші за фронтову м’ясорубку. Війна за ідеали не зачіпає обивателя, зачіпає «тарифний майдан». Обиватель не хоче знати нічого про бої. Не хоче бачити мертві тіла на вулицях, перемикає новини на розважальні програми. Найточніше настрої та смаки пересічних громадян відображає українське телебачення. Варто тільки подивитися програму на якому-небудь СТБ, щоб зрозуміти, наскільки далекою є війна від більшості телеглядачів. Навіть небіжчики на перехрестях Луганська та загибель десятків українських солдатів не змушують телевізійників скасовувати веселі передачі й міняти сітку мовлення.

Українцям для перемоги належить довести світові факт російської агресії. А для початку непогано було б – самим собі

Але є і ті, хто кинувся на фронт при перших-таки пострілах. Пасіонарії, що вічно прагнуть бути в центрі подій, дістали добру можливість випробувати себе у справі. Багато роботи знайшлось і громадським активістам, тим, хто звик допомагати й любить це робити.
Війна, як і будь-яка екстремальна ситуація, чудово розкриває характери, показує, хто чого вартий. Із ботаніків на війні іноді виходять гарні вояки, а горлопани та хвальки раптом вирі­шують відсидітися в тилу. Хай там як, бойові дії – непоганий струс для суспільства. У них завжди з’являються герої. Нові обличчя, яких так не вистачає в застійному болоті агонізуючого совка. Війна абсолютно несподівано розкриває характери.
Учорашні маргінали, вуличні хулігани, футбольні фанати беруть у руки зброю і раптом стають тими, від кого залежить доля країни, а вся Україна молиться за них і з надією стежить за фронтовими зведеннями. Ще зовсім недавно, про них прийнято було писати як про агресивних нероб, підлітків-максималістів, радикалів, а сьогодні вони б’ються на передовій у складі добровольчих батальйонів. Ультрас українських футбольних клубів змінили стадіони на блокпости, замість потішних боїв стінка на стінку пішли брати участь у справжніх битвах. Вирушив на фронт і найвідоміший із них – Сергій Павліченко, якого вважали політв’язнем у період правління Януковича.
Майдан став свого роду курсом молодого бійця для багатьох, хто відтак поїхав на Донбас захищати український суверенітет. Узимку в Києві нам здавалося, що барикади, бійки з міліцією і спалений БТР – це вже війна, і нічого страшнішого в Україні вже бути не може. Але це виявилося лише тренуванням. У лютому обстріляні бійці сотень Самооборони Майдану, побігавши під кулями снайперів, дістали необхідний гарт перед зустріччю з більш організованим і краще озброєним ворогом.
Утім, серед добровольців є не тільки ті, хто гартувався у вуличних сутичках і боях, а й зовсім несподівані люди мирних професій. Підприємці, програмісти, продавці. Ніхто з них не міг і припустити, що Україна стане жертвою агресії і їм одного разу доведеться вирушити на фронт. Але коли вій­на настала, відчули бажання бути там і битися з окупантами.
Включилися в роботу команди волонтерів, також сформовані в період Майдану. Тепер вони збирають кошти для військових і тих, хто постраждав від війни, купують і доправляють на фронт провізію та екіпіровку, допомагають біженцям. А крім того ще й організовують мітинги, масові акції, щоб привернути увагу світової та української громадськості до подій на Сході.
Сучасні війни, як відомо, виграють не тільки на полях битв, а й у медіа-просторі. Звитяжити на фронті – лише півсправи, ще важливіше перемогти в битві за свідомість. Українцям для перемоги належить довести світові факт російської агресії. А для початку непогано було б – самим собі. Адже, згідно з останніми опитуваннями, лише 50% наших співгромадян трактують нинішні події як війну з Росією, решта, як і доти переконані, що в Україні громадянський конфлікт.
Іронічний вислів «тільки й можете, що писати в інтернеті» в епоху інформаційних технологій звучить уже зовсім не так принизливо, як раніше. Сьогодні, розміщуючи повідомлення у Facebook або завантажуючи відео на youtube.com, іноді можна принести більше користі (або шкоди), ніж на фронті. Узяти хоча б відео невідомого росіянина, що послужило доказом обстрілу українській території з Ростовської області. Щоб отримати такі відомості, колись довго й дорого готували суперагентів, а сьогодні для цього достатньо одного дурня з відеокамерою та пари допитливих «бійців диванної сотні».
Настали часи, про які кухонні «пікейні жилети» раніше не могли і мріяти. Тепер і вони часом здатні творити історію.

 



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено