Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 липня, 2014

Донбас та мова

Кілька тижнів тому зателефонував знайомій з Донецька. Розпитавши, що відбувається, чи все гаразд із нею та її сім'єю, наважився спитати: “А ви за кого?” “Звісно ж, за російськомовних!” - була відповідь. І — пояснення: “Ну, бачите, так уже склалося: ми тут усі розмовляємо російською. Добре це чи погано, але так воно є”.

Мовний чинник у Донбасі перетворився ледь не на провідний індикатор “свій — чужий”. Питання мови для багатьох жителів регіону раптом стало чи не найголовнішим. Так, тут попрацювала й російська, й регіоналівська пропаганда. Але жодна пропаганда не може створити проблему там, де люди цієї проблеми геть не бачать. Розігріти вже наявні стереотипи, фобії та манії — от що може пропаганда, але не більше.

Кілька років тому біля вокзалу в Костянтинівці почув, як дві жіночки розмовляли між собою українською. Тож звернутися з запитанням, як проїхати до потрібного мені місця, вирішив саме до них. Реакція виявилася геть непередбачуваною. Жіночки миттєво перейшли на російську, а пояснювати стали дуже голосно, мало не декламуючи. Їхні рухи, їхні погляди, їхні інтонації були вкрай нервовими — такими, ніби я зловив їх за чимось негідним, непристойним.

...В Донецьку, та й в усьому Донбасі, вже багато десятиліть живуть татари — їхні предки масово переселялися з Поволжя на початку ХХ століття. Близька мені людина розповідала: у повоєнні роки молоді татари уникали ходити містом разом із батьками, бо батьки зверталися до них татарською мовою, й їм було соромно. В “інтернаціональному” Донецьку публічна розмова татарською мовою відсувала кудись до самого соціального низу. Хай навіть ці молоді люди були студентами й незабаром стали інженерами, лікарями, відповідальними чиновниками.

У родинному або сусідському колі всі вони зберігали вірність татарській мові, а от у публічному спілкуванні цуралися її — хай навіть усе оточення й без того знало про їхню “п'яту графу”. Типова картина: збираються в когось удома родичі, близькі знайомі, розмовляють між собою татарською. Тільки-но виходять за двері — всі одразу, мов по команді, переходять на російську. Бо розмовляти не російською — то розписуватися у своїй “відсталості”.

1980-х років у татарських сім'ях уже панувала двомовність: батьки — ті, кому тоді було близько сорока — зверталися до дітей татарською, а двадцятирічні діти відповідали тільки російською. Нинішні двадцятирічні татарської мови вже не розуміють. Останніх років чимало татар навертаються до віри предків — утім, м'якого, “європейського” її варіанту. Набули певного поширення гуртки татарської кухні, татарських традицій та обрядів. Жодних ознак мовного відродження не спостерігається.

Татари були високо інтегрованими до суспільства, але зберігали свою етнічну самоідентифікацію й багато в чому трималися громадою. І от нещодавно довелося почути: “Та які ми татари? Ми ж навіть мови не знаємо! Ми — росіяни!” (“Мы — русские»; людина, яка казала це, розмовляє татарською дуже й дуже непогано.) Що це було? Одиничний випадок? А чи останніх місяців відбувся зсув у свідомості? Робити висновки поки що зарано, але ж...  

У такий самий спосіб пішли з донбаських вулиць румейська, урумська, ідиш — і українська. “Інтернаціональний” Донбас мовного розмаїття не визнавав і не визнає: “Ми — росіяни”. Ніякої суперечності в цьому донбасівці не бачать: вони й досі живуть у світі понять радянської пропаганди, де “російський” та “інтернаціональний” - синоніми, натомість “неросійський” - то “націоналістичний”.   

...Я регулярно, по кілька разів щороку, бував у Донбасі від самого дитинства. Спочатку в Донецьку, потім, у старшокласницькі й студентські роки, об'їздив весь цей ані на що інше не схожий і по-своєму привабливий край. І можу засвідчити: ще 1970-х років Донецьк уражав тим, що більшість вивісок були російською мовою — тоді як Київ тоді зовні був майже суцільно україномовним. Тільки російською мовою виходила міська газета “Вечерний Донецк”, російськомовною була найпопулярніша обласна газета “Социалистический Донбасс”. Україномовні вивіски, поміж тим, теж були. Іноді кумедні: популярний магазин у самісінькому центрі, що торгував продукцією місцевої птахофабрики, мав романтичну назву “Птахи”. І — от же диво! - російськомовні жителі міста так його й звали, не перекладаючи.

Ще 1970-х років за приміськими автобусами можна було точно визначити, з донецького вони автопарку, а чи з якогось іншого міста. Маршрутні таблички на донецьких автобусах були виключно російськомовними, тоді як на макіївських, горлівських, краматорських, не кажучи вже про дрібніші міста — переважно україномовними. 1980-х років, коли набирала обертів офіційна русифікація, україномовні назви міст зникли з поштових штемпелів. Єдиним обласним центром України, де протягом усіх років зберігався український варіант назви, був не Київ і не Львів, а Донецьк: “Донецк — почтамт — Донецьк”.

Сліди й рештки того, що колись українська мова в Донбасі була в активному вжитку, зустрічаються повсякчас. Ставки в Донецьку на Бахмутці, вздовж вулиці Рози Люксембург, російськомовні жителі міста так і називають: “ставки” - а ніякі не “пруды». У мові донбасівців повсякчас чути українізми. Ба більше: в мові татар українізмів чи не більше, ніж русизмів; навіть розмовляючи російською, освічені татари старшого покоління — ті, для яких рідною залишається татарська мова — вживають українізми, свято вірячи, що це російські слова. Де могли з'явитися українські вкраплення в татарській мові? Не в Поволжі ж! У Донбасі й тільки там — бо українською розмовляли сусіди, найближче оточення було україномовним. Татарська мова, що зберігалася виключно на побутовому рівні й ніколи не мала в регіоні жодного офіційного не лише застосування, а й визнання, стала таким собі заповідником майже зниклої української.  

Що ж було останніх років? Так, було невдоволення швидкою українізацією. Але й із відверто ворожим ставленням до української стикатися не доводилося: нею можна було звертатися й до продавців у магазинах, і до кондукторів у тролейбусах, і до випадкових перехожих. Так, запитання могли проігнорувати або відповісти зовсім не про те, про що питав — але з такою самою ймовірністю на це можна було нарватися, й питаючи російською мовою. Це було радше комунікаційною особливістю регіону, й мовний чинник тут був ані до чого. Звісно ж, той, хто відкрито розмовляв українською, автоматично маркував себе як приїжджого, чужого — але це й усе.

Були міста, де українську мову можна було почути хай не скрізь, але й не як зовсім уже екзотичний виняток. Артемівськ, Добропілля, Слов'янськ. Так, саме Слов'янськ: він справляв ураження чи не найбільш українського міста області — а ще якогось затишно “недонбаського” й, разом із сусіднім Краматорськом, чи не найбільш інтелігентного.

Що ж сталося останніх кількох місяців? Наважуся стверджувати: питання мови стало таким собі символом краху світогляду, світоглядної розгубленості. “Щось пішло не так”, - це відчуття стало в регіоні всезагальним, але вилилося переважно у втрату орієнтирів. Не випадково ж у численних репортажах донбасівці, вимагаючи, щоб їх “почули”, не могли чітко й зрозуміло сформулювати своїх вимог до центральної влади. “Самі не знаємо, чого хочемо”, - так це виглядало. На цьому тлі питання мови стало чи не єдиним чітким і зрозумілим пунктом вимог, єдиною чіткою й зрозумілою — хоча би для самих себе, єдиною усвідомлюваною претензією до України. Всі решта вимог і претензій так і лишаються підсвідомими, на рівні: хочемо чогось такого, щоб було добре. Питання мови увібрало в себе все невдоволення, все бажання змін.

Парадокс донбаської свідомості: в регіоні не любили місцеву владу. Хоч яким дивним це може видатися, але саме так: здебільшого не любили — ту саму Партію регіонів. Як тридцять — сорок років тому не любили радянську владу: ті розмови, що в Києві лунали лише на кухнях, у Донецьку можна було почути на вулицях, у тролейбусах, у магазинних чергах. Донбас апріорі не любить будь-яку владу. Тож особливих сподівань на “покращення вашого життя вже сьогодні” більшість донбасівців не плекали.

Але це був місцевий і лише місцевий вимір: не любили регіоналівську владу за те, що вона нічого не робить “отут і для нас”. Коли ж ішлося про вимір державний, донбасівці пишалися: мовляв, Донецьк керує Україною, “ми в Україні — головні”. І що більше центральна влада перетворювалася на донецьку, то більше пишалися. Характерний приклад: Василь Джарти в Макіївці був постаттю, без перебільшення, одіозною. Вася-бита — так і тільки так звали його у приватних розмовах. Тільки-но Джарти перебрався до Сімферополя — й одразу став мало не героєм.

Різновид суто російської суспільної психології: “Нам хліба не треба, нам велич подай” - от що це було. Моральна компенсація матеріальних негараздів. Зрештою, Донбас до цього звик, його до цього давно й наполегливо привчали. “Донбас багатий”, “Донбас годує всю країну”, “Донбас — регіон передового робітничого класу”, - надто вже довго радянська пропаганда, не маючи змоги, та й не бажаючи забезпечити гідні умови життя, підкуповувала, корумпувала регіон морально. Страшні катастрофи на донбаських шахтах ставалися регулярно протягом усієї історії вуглевидобування в регіоні. Замість гарантувати безпеку, радянська пропаганда втовкмачувала: “Шахтарі — це герої: вони йдуть на роботу й не знають, чи повернуться живими; шахтарі — ті самі солдати, що віддають свої життя за батьківщину”. Загибель шахтарів сприймалася не просто як щось нормальне — її перетворили на предмет гордості. Точнісінько так було й із усевладдям Партії регіонів.   

Повалення цього всевладдя Донбас сприйняв не просто як зазіхання на на свій статус. Він сприйняв це як акт поневолення, як акт ганьби. Українська мова стала символом цієї ганьби — так само, як для нас “колорадські” стрічки стали символом агресії.

Скороспіле голосування у ВР за скасування закону Ківалова — Колесниченка практично одразу після повалення Януковича тільки переконало донбасівців: головне для нової влади — нав'язати Донбасу українську мову й знищити його самобутність; владу Януковича за те й скинули, що вона була російськомовною; російськомовним донбасівцям місця в новій Україні не буде. Тут річ не в тім, що скасували закон: зрештою, й самі донбасівці не розуміють, чим ситуація після його ухвалення так уже разюче відрізнялася від ситуації, що була до його ухвалення. Тут знову річ у символічному боці справи: поставивши скасування мовного закону до порядку денного як один із найперших кроків, переможці ніби заявили про свої пріоритети, про те, чому вони приділятимуть найбільше сил і найбільше уваги. Донбас зрозумів, що найголовніша, найнагальніша мета нової влади — це викорінення російської мови. 

Так, російська пропаганда розігріла панічні настрої. Але ситуацію ще можна було спробувати виправити — якби хтось із високопосадовців поїхав у Донбас і чітко озвучив дві тези: по-перше, що скасування закону Ківалова — Колесниченка не набуло чинності, а вчасно виправлена помилка “не рахується”, а по-друге, що навіть якби скасування набуло чинності, це просто повернуло б усе до стану, що був три роки тому; ані про яку заборону російської мови не йшлося. Але ніхто не поїхав, ніхто не виступив, ніхто не наголосив.   

...Мовний конфлікт було штучно розігріто — а точніше, розігрівали його давно й довго. Й сприяла цьому недолуга мовна політика держави. Наступні слова багатьом видаватимуться малопатріотичними, але переконаний: українізацію Донбасу варто було проводити поступово, зі значним перехідним періодом. І не де-факто, а де-юре: якби ще двадцять два роки тому російській мові в регіоні було надано статус тимчасово офіційної, якби людям не прищеплювали відчуття миттєвої зміни звичного мовного середовища — тим паче відчуття хибне, оскільки російська мова й надалі функціонувала як офіційна, тільки вже “нелегально”, - радше за все, будь-які пропагандистські потуги не змогли б сьогодні прищепити донбасівцям категоричне несприйняття української мови.

А ще мовній політиці бракувало позитивної мотивації. “Зобов'язати”, “змусити”, “заборонити” - ото й були всі її інструменти. Натомість набагато ефективнішими були б заохочення та зацікавлення. Радянська зашкарублість та абсолютизація бюрократичних підходів — от що відрізняло всі ці роки мовну політику.

Не було й реальної регіональної політики: в цій царині всі минулі роки панував той самий дискурс, що згодом став ідеологією Партії регіонів — коли регіон є суто бюрократичним поняттям і суто бюрократичним утворенням.

Десять років тому гадалося: от стане президентом Віктор Ющенко — й не забариться комплексна програма ствердження української мови як державної, й ця програма буде творчою та модерною, нерадянською за своєю методологією.  Нічого подібного не сталося. Тоді б іще було не пізно...



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено