Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
11 липня, 2014

Путін, якого чомусь досі люблять

Здавалося б, симпатії до президента РФ можуть бути лише наслідком російської пропаганди й відсутності різних джерел інформації. Проте реальність значно болючіша
Матеріал друкованого видання
№ 27 (347)
від 3 липня, 2014

Любов до Росії та її президента – це слабкість не лише європейських радикалів різного спектру, які з різних причин захоплюються Владіміром Путіним і водночас не відмовляються від його коштів. РФ як офіційна правонаступниця СРСР для багатьох країн Латинської Америки, Азії та Близького Сходу залишається силою, в якій вони й досі вбачають противагу США, таке собі «менше зло». Але з початком війни в Україні навіть ці держави намагаються обрати нейтральну позицію (що будо добре видно під час голосування резолюції стосовно України на засіданні Генеральної Асамблеї ООН 27 березня). На відміну від деяких європейських екс-лідерів, котрі дивляться на нас крізь призму «старшого брата».

«Політика Заходу базується на одній великій помилці: що народ України має національну ідентичність. Насправді є Крим, Східна Україна та Західна Україна», – ці слова належать не Марін Ле Пен і не комусь із європейських радикалів, а колишньому німецькому канцлеру-соціалісту Гельмутові Шмідту. Це не єдине його висловлювання в такому дусі. Доти він стверджував, що дії Росії стосовно АРК є цілком зрозумілими. Шмідтові важко закинути любов до російських грошей як причину таких думок (чого не скажеш про Ґергарда Шредера, іншого екс-канцлера). Це, вочевидь, його щира позиція. Так само бачить Україну іще один колишній європейський лідер, екс-президент Чехії Вацлав Клаус. Відомий євроскепик теж наполягає на історичній потребі Росії мати у своєму союзі Україну. На відміну від Шмідта, в чиїй країні чи не найбільше прихильників дій Путіна серед усіх європейських (їх там називають Putin-Versteher), Клаус дисонує зі своїм суспільством, адже чехи пам’ятають 1968-й.

А загалом ці європейські політики, як і багато інших, висловлюються з позиції «моя хата скраю», тоді як панівна проросійська історична аргументація вбила їм у голови, що Україна – це не просто сфера впливу Росії, а її історична потреба. Вони звикли від усіх проблем із Кремлем відкуповуватися українським питанням. Крім того, ЄС, маючи страх перед будь-якими відцентровими рухами в РФ, убачив у «сильній руці» Путіна порятунок. Поки нинішні політичні лідери думають, як вирішити це питання, колишні вважають, що, пожертвувавши Україною, можна врятувати результати їхньої праці. Проте час уже точно не той.

«Знаєш, ми досі пам’ятаємо, що росіяни нас звільнили», – каже Венцеслав, мій товариш-болгарин, коли ми проминаємо пам’ятник Алєксандрові ІІ, якого болгари називають «Цар Визволитель» за звільнення від Османської імперії, й доходимо до собору Алєксандра Нєвского у Софії. Болгарія серед нових членів ЄС, мабуть, найбільш проросійська країна. Вагому роль тут відіграли православ’я і росіяни як ті, хто повернув болгарам їхню релігію. Щоправда, промосковські настрої були багато в чому ще й спровоковані антиєвропейськими. Болгари, вступивши до ЄС у 2007 році, повноцінно змогли користуватися всіма перевагами членства (як-от мобільність праці) аж через шість років, а перші – були дуже болючими.

Саме релігію можна назвати одним із найважливіших чинників любові до Росії та механізмом її політичної експансії. Так, у Путіні вбачають свого рятівника християни Близького Сходу. В Іраку, де, будучи однією з найдавніших християнських спільнот у світі, вони становили до війни близько 5% населення, зараз їх залишилося до 500 тис. Більшість із них вимушені були покинути свої домівки й вирушити за кордон чи на північ, до Курдистану, бо місцеві мусульмани з початком громадянської війни у 2003 році вважали їх колаборантами (сприймаючи як окупантів американців). Нині, за даними видання The Daily Beast зі США, ассирійці, що перебралися до Бейрута, лобіюють там дії Кремля для підтримки незалежної ассирійської держави християн в Іраку. «Росія історично довела, що вона єдиний захисник християнства», – каже Ашур Дживарджис, голова Ассирійського патріотичного руху, який нині працює в столиці Лівану.

Владімір Путін, розуміючи, що прихильників у нього обмаль, нині спирається на моменти історичної могутності й слави СРСР та Російської імперії, претендуючи також на спадок Київської Русі в цьому контексті, й таким чином намагається обґрунтувати могутність нинішньої Росії, нездатної похвалитися досягненнями сучасності. Згадаймо хоча б нещодавній візит Путіна до Австрії та його імперські жарти з місцевими підприємцями щодо України. Окрім того, саме завдяки лідерові Кремля сподіваються зберегти себе консервативні християни на Заході, які ще не змирилися з викликами сучасності, й невеликі давні християнські спільноти на Сході. Позиціонування себе як єдиної антиамериканської, антиєвропейської чи антизахідної альтернативи та історичного борця за православ’я допомагає Путіну мати певне коло прихильників, і поки його авторитаризмові не буде альтернативи, він далі гратиме на цих аргументах.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено