Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 червня, 2014

Євромайдан 2.0

Ні, ніякий я не пророк і не футуролог, але чомусь, іще починаючи з перших років режиму Януковича, регулярно віщував, що політика концентрації влади призведе до вибуху.
Матеріал друкованого видання
№ 23 (343)
від 5 червня, 2014

Пам’ятаю, як за кілька днів до підписання (точніше непідписання) угоди про євроасоціацію, заявив у прямому ефірі ток-шоу на «5 каналі», що: а) ні, не підпишуть; б) ось-ось вибухне. Там зібралися дуже розумні, дуже кваліфіковані й дуже поінформовані політологи, соціологи, економісти, які дивилися на мене зі співчуттям, немов на дитину. Мої співрозмовники, повторюю, були значно більше в матеріалі, але, може, саме це їм завадило побачити цілісну картину. А я живлюся щоденними контактами – і як журналіст, і як людина, яка ходить вулицею, відвідує супермаркет і раз по раз сідає за кермо, щоби побачити українську глибинку зблизька. От, виходячи з мого розуміння України, і роблю приблизні, емоційні, але подекуди адекватні висновки.

Я розумію про свою країну, що загалом вона наразі не дуже модерна, але в цьому, хай як дивно, є свої тимчасові переваги. Українська тяглість специфічна, вона – і це не пропагандистський штамп – європейська. Себто якісь глибинні уявлення про взаємодію по горизонталі та вертикалі, про зворотний зв’язок, про особисті права тощо – вони європейські. Починаючи з... Майдану. Це ж цілком укорінена форма протесту!

Що більше ми ставали українцями, то більше поверталися до своєї європейськості

17 квітня 1113 року київські міщани повстали проти боярського олігархату, той був змушений запросити на престол авторитетного князя Переяславського Володимира Мономаха, результатом виявився «Статут», він же «широка» «Руська правда», збірка законів, які регулюють цивільні й майнові права, прототип Литовських статутів. Тільки впродовж ХІ століття таких Майданів у Києві було чотири. Право на повстання в разі узурпації влади й зазіхань на гідність простого люду відтоді стало майже звичаєвою нормою, правляча верхівка була змушена з нею рахуватися, а якщо вона забувалася й загравалася, виникали потужні рухи, які в більшості випадків призводили до кодифікації вимог повсталих: Хмельниччина, Гайдамаччина, Коліївщина... Після революції і так званої громадянської війни, яка в Україні за формою й за суттю була звичайною окупацією, оце як нині, хвиля виступів проти нав’язаної комуністичної влади не вщухала, щороку на наших землях вибухало по кількадесят локальних бунтів, які охоплювали інколи по декілька повітів. Край цьому поклало фізичне виснаження нації, викликане Голодомором як, власне, інструментом придушення непокірних «хохлів».

Що сталося потім, усім відомо: спроби розмивання ідентичності в «новій історичній спільноті – радянському народі» з її патерналізмом, психологічною залежністю від влади, відсутністю критичного мислення й відліком історії від 1917 року. В деяких індустріальних регіонах експеримент увінчався успіхом, що тепер і спостерігаємо. В інших інтоксикація зайшла не так далеко, і вони проявили здатність до регенерації попередньої культури. Я спостерігаю за собою та своїми друзями й знайомими: за 25 років ми змінилися колосально! Практично кожен із нас, за винятком окремих послідовних дисидентів, яких в СРСР відразу й неминуче ізолювали, підійшов до Незалежності з радянськими мізками. Це означало підвищений рівень конформізму, в кращому разі ескапізму, а також переконання, які рідко переступали межу лівої соціал-демократії. Всі ми – кажу про тих, кого я знаю, а також про себе самого – вірили, що радянська система підлягає невеличким корективам, саме життя змушувало нас розсувати обрії, читати досі недоступні джерела, виробляти власну позицію. Зазвичай це збігалося із процесом індивідуальної українізації аж до переходу на рідну мову. Точніше, то був не збіг, а різні прояви єдиного процесу повернення до себе. Тобто що більше ми ставали українцями, то більше автоматично поверталися до своєї європейськості. Можливо, ми зробилися не такими просунутими європейцями, не такими внутрішньо вільними, структурованими й законослухняними, але за суттю все одно європейцями. Що сталося з тими, хто таку внутрішню еволюцію «сачконув», можемо бачити на прикладі Донбасу: розгубленість, істерика, ксенофобія та ностальгія за укладом, якого насправді ніколи не існувало.

Я хочу лише сказати, що Майдан як спосіб прояву колективної волі – це реалізація української європейськості. Не слід ні в якому разі ідеалізувати вічову демократію, проте недооцінювати її теж не варто. Про неї слід пам’ятати напередодні інавгурації нового президента, щоб ані він, ані ми не потрапили в стару пастку. Раптом що – право на повстання священне й недоторканне. Ну і, звісно, вдосконалення правил та законів із подальшим їх дотриманням. Ми ж бо європейці?!



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено