Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 травня, 2014

Втрапити до історії

У Сумах провели в останню путь бійця «Альфи», який загинув під час військової операції на Донбасі. Війна, загиблі, очікування гіршого – те, про що я знав лише з книжок та з розповідей бабусь, несподівано стало частиною мого життя.

Чесно кажучи, не чекав. Я думав, що історія на цих теренах закінчилася давно, обпікши покоління моїх бабусь та дідів. Вже мої батьки та і я сам жив тихим приватним життям, коли все головне відбувалося десь далеко. В 33-м був Голодомор, в 41-му почалася війна, а чим відрізнявся 59-й від 81-го чи 98-мий від 2009-го? Та нічим. Тихе буття на узбіччі світу. Ніколи через це не переймався, навпаки, любив слухати розповіді своїх бабусь про їх життя і завжди радів, що на мою долю не випало тих випробувань, які довелося пройти їм. 

Моїм бабусям було, що розповісти про те, як живеться людині у самому вихорі всесвітньої історії. Одну бабусю, Ганну, розкуркулили, вони вимушені були втекти з села, а в Голодомор вижили завдяки тому, що її батько влаштувався сторожем на ферму, звідки кожного ранку приносив по десятку спійманих горобців і кишеню комбікорму. З цього усього варили юшку, завдяки якій і вижили. У 1941-му бабуся провчилася кілька тижнів у медичному училищі в Конотопі, потім з її курс відібрали міцніших дівчат, які могли тягти ноші з пораненими, а інших відправили по домах. Поки бабуся добралася додому, там вже були німці. Після звільнення Сумщини Бабуся таки змогла влаштуватися медсестрою у військовий шпиталь, в складі якого дійшла до Німеччини. Все життя приховувала, що перебувала на окупованій території, розповіла про це лише на другому десятку років української незалежності, як страшну таємницю і гріх.

Читайте також: Удар по верхах. Війна очима учасника АТО

Другу бабусю, Наташу, ледь не розстріляли угорці, які стояли в окупованих Сумах. На район, де жила бабуся, набігли партизани, угорці їх вибили, нишпорили дворами, схопили бабусю і поставили до стінки. Бабуся почала молитися, це, мабуть, вплинуло на угорців, які дали залп над головою і пішли. Бабусі потім виливали переляк. Взимку німці спалили хату, в якій жила родина бабусі. Німці заборонили брати речі і документи. Вдалося зберегти корову, з якої жила вся родина. Вже коли німці відступали, то корову хотіли реквізувати, мій прадід, ветеран ще Першої світової, став на коліна перед німецьким офіцером і попросив залишити, бо ж пропадати родині. Корову залишили. Бабуся вижила, коли відновлювала документі, зробила себе на рік молодше (дехто молодив себе і на 5 років), потім працювала зайвий рік до пенсії.

Я слухав ці історії і мені ставало страшно перед усім за те, що людина в них ставала малою та нікчемною дрібкою, яку кидали хвилями історії, перемелювали на пил. Доля гралася з людиною і не було на це ради. Потім історія пішла і якщо мої бабусі розповідали справжні трагедії, то моїм батькам залишилися лише анекдоти. Мені теж, я б теж волів би розповідати колись своїм онукам якісь смішні дрібнички.

Але ні. Дрібницями не відбудешся. Ось похований перший боєць, загиблий у боях с терористами на Донбасі. Ще один важко поранений. На півночі області поховали чоловіка, який, як кажуть, був серед сепаратистів і був застрелений під час антитерористичної операції. Ще наприкінці зими у Сумах ховали городянина, вбитого на Майдані. Похорони та кров свідчать про те, що історія повернулася у наші краї. Вона знову не нікого не питає, вона вихоплює і перемелює на свій розсуд. І вже зараз я відчуваю, що мені є що розповідати онукам, якщо вони будуть.

Читайте також: Силова надія. Хто зупинить сепаратизм?

Про жах і отетеріння після першого розгону Майдану, коли ми з дружиною плакали, дивлячись в інтернеті, як «Беркут» забиває студентів. Про мій день народження 11 грудня, який почався зі звістки про штурм Майдану, що дивом був зупинений. Про перші трупи на Грушевського і про криваву різанину на Інститутській. Далі просвіт у вигляді втечі Януковича, а потім знову темрява: загарбаний Крим, нескінчені чорні звістки зі сходу, нові трупи та кров.

І ось ти вже наївся історією, хочеш повернутися у маленьке приватне життя, маєш велике бажання, щоб все це якнайшвидше припинилося. Але історія, здається, прийшла до нас надовго. Історія в особі одного маленького чоловіка невисокого зросту, який чи то вирішив лікувати власні психічні проблеми геополітичною грою, чи то не бачить іншого способу втриматися при владі, окрім як розпочати маленьку переможну війну. Раніше історія приходила у не кращому вигляді: божевільний фельдфебель і прибацаний семінарист нічим не кращі за кадебешну шістку. Єдина надія, що сучасна Росія, це далеко не СРСР і не Німеччина 40-х років, то розквіт теперішнього фюрера і вождя буде коротшим. Отже, можна сподіватися, що серед оповідок для онуків в нас буде і присвячена новому Дню Перемоги, коли підпалювача світової пожежі поховають, його поплічників засудять, а ми зможемо повернутися до приватного життя. Бо з історію краще зустрічатися лише в книгах, а не безпосередньо.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено