Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 травня, 2014

Німецький прецедент

Після анексії Криму й партизанської війни Росії проти України в уяві не може не поставати порівняння Путіна зі Сталіним: те саме поєднання жорстокості й лукавства, та сама віра в брутальну силу. 1952 року, коли Сталін наказав НДР удатися до політики інтенсивного озброєння, поклавши край попередній «пацифістській» тактиці, він заспокоїв комуністичних керівників Східної Німеччини: «Захід визнає вас і любитиме, бо весь світ любить силу».
Матеріал друкованого видання
№ 19 (339)
від 7 травня, 2014

У самій Росії авторитаризм, культ вождя, феномени придворної культури (дивись петицію митців на підтримку Путіна, про яку у своїй колонці «Прокляття шаблонної риторики» писав для Тижня Леонідас Донскіс) теж нагадують панування Сталіна, яке, як ми знаємо, намагаються в цій країні безсоромно реабілітувати, чого не було навіть за Брєжнєва. Сюди ж належить і червоно-коричнева ідеологія СРСР-2, дуже схожа на імперсько-шовіністичну трансформацію совєтської ідеології після Другої світової, коли провадили нещадну війну проти «націоналізму» в усіх союзних республіках, панував державний антисемітизм і відмовилися від усіх соціалістичних надій, утішившись військовою могутністю. Як і сьогодні, антифашистська риторика добре уживалася з утвердженням фашистських рис режиму.

Німецька політика СРСР після 1945 року – це первісна сцена появи проросійських ілюзій на Заході

Нинішня ситуація інша: Росія – це вже не переможна держава, а країна, ослаблена економічно та демографічно, яка на превелику силу утримує свою імперію на Кавказі та в Середній Азії, не має союзників, а передусім зіткнулася в Україні зі справжньою революцією. Хоч якою є військова і політична слабкість України, Майдан – камінець у черевику, якого Путін не зможе позбутися.

Історична неперервність – це лише проста схожість або давні звички. Вона допомагає зрозуміти теперішність. Німецька політика СРСР після 1945-го дає підстави зробити два висновки. Перший – перманентна нестабільність зовнішньої совєтської, а потім російської політики, яка завжди вагається між контролем і впливом, брутальним завоюванням і вправною гегемонією. У 1945–1952 роках СРСР вагався між планами «пацифістської» нейтралізації Німеччини – політикою, яка мала б поширити зону впливу аж до французького кордону, – і поділу цієї країни та відвертої конфронтації із Заходом – політикою, яка зрештою взяла гору, бо так заманулося Сталіну. Завдяки цьому він здобув іще одну державу «народної демократії», але остаточно зруйнував свої претензії на європейську гегемонію.

Читайте також: Західні політики про Путіна: поганий поліцейський вирішив стати хорошим напередодні 9-го травня

Епізод цікавий у багатьох аспектах. Насамперед це первісна сцена появи проросійських ілюзій на Заході. Пропаганда і справді переклала відповідальність за такий поворот на німецький реваншизм, підтримуваний західними союзниками, які внаслідок суто своєї провини начебто зрадили і принизили СРСР, підточили перспективи миру на континенті й закріпили поділ Європи. Невже це вам нічого не нагадує? Адже передусім то прецедент, який дає змогу зрозуміти стратегію Путіна в Україні, водночас і нещадну, і невпевнену: він не знає, чи хоче тільки покарати Київ і контролювати доступ до Чорного моря, чи розчленувати і знищити цю країну як суверенну й демократичну державу1. Сама собою здатність Росії діяти всупереч власним інтересам ані добра, ані погана новина. Але ту непередбачуваність, що так дестабілізує український уряд і його союзників, годилось би зробити ще й ресурсом, який можна використати, шансом знову взяти до рук ініціативу. Адже, як і в 1950-х роках, ірраціональність автократичної влади – це напевне результат суперечок між кланами, альтернатив, які не мають змоги заявити про себе відверто, проте вони існують і ними можна скористатися. Путін приречений мати свого Бєрію (що потай обстоював визволення націй від сталінської імперії2), тим паче що СРСР протримався понад 40 років, зрештою, тільки силою зброї, а Євразія лише невірогідна мрія.

Читайте також: Стримати Путіна – не відлякати росіян

Другий висновок: вирішальна роль зв’язків між Берліном та Москвою. Від Рапалльського договору 1922 року й аж до сьогодні (не забуваймо, звичайно, про велике єднання в 1939–1941-му) співпраця між Німеччиною і совєтською Росією становить лиховісну константу історії континенту, зіткану з економічних та військових зв’язків, а сьогодні – з енергетичної залежності та великого обсягу взаємної торгівлі. Чи усвідомить Німеччина, що Путін загрожує нині всій європейській системі? Міністр фінансів Вольфґанґ Шойбле зрозумів і сказав про це, але всі німецькі керівники ще не переконані й чимало інтересів сприяють утвердженню духу Рапалло.     



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено