29 квітня, 2014

«Держава – це я!»

Під час великого підйому Євромайдану виявилося, що громадянське суспільство в нас таки є, але одразу стало видно, що держави таки немає
Матеріал друкованого видання
№ 17 (337)
від 24 квітня, 2014

Справді, більшість державних інститутів виявилися неспроможними виконувати свої обов’язки перед громадянами. Тобто армія не здатна захищати, правоохоронні органи не здатні підтримувати порядок, а частина парламентських партій відкрито підтримує сепаратистів. Теле- та інтернет-новини хоча й по-різному, але таки малюють картину їх суцільного провалу. Потік нескінчених поразок є тим боліснішим, що після Майдану багато громадян уже нерозривно пов’язують себе з Українською державою. Усвідомлення, що «це моя країна», робить безпорадність влади ще щемливішою, а безупинні «останні китайські попередження» сепаратистам ще нестерпнішими. Українці витрачають багато сил та енергії, впадають у депресію, дратуються, а від цього нічого не змінюється!

Забудьмо патерналістські настанови про доброго пана, який усе зробить і приведе виборців у Царство Боже на землі. У Царство Боже треба потрапити самотужки – підвівся й пішов! Чого досяг – те й твоє

Тому пропоную скоригувати наше бачення ситуації: не відмовляючись від постулату «це моя держава», спробувати поглянути на неї не під кутом «де та держава, за яку мені не соромно», а «чи не соромно моїй державі за мене». Після майданівського надміру активного громадського життя треба повернутися до життя буденного і приватного. Припинити страждати над нескінченними новинами про занепад України, а спробувати щодня робити щось позитивне. Повернути мир собі в голову, бо ж уведення українців у стан перманентної війни – це, здається, головна мета Путіна, якій ми мусимо протистояти. Отже, повертайтеся до відкладених проектів, розпочинайте нові. Або просто посадіть картоплю на городі, дерева в саду чи зробіть нарешті ремонт у квартирі. Будь-яка осмислена й конструктивна діяльність зараз буде краща за ремствування на українську державність у стилі «Шеф, усьо пропало!».

А якщо хочете перейматися, то переключіться з Краматорська й Слов’янська на дороги у вашому місті. Вимагаєте від центральної влади рішучості? Правильно, але додайте ще й тиск на місцеву владу, хто ж краще за вас знає, як і за що на неї тиснути? Сьогодні Україна починається з ваших квартири й будинку, потім із вашого села, міста й області. А в Києві, на рівні центральної влади, вона, на жаль, поки що закінчується.

Забудьмо патерналістські настанови про доброго пана, який усе зробить і приведе виборців у Царство Боже на землі. У Царство Боже треба потрапити самотужки – підвівся й пішов! Чого досяг – те й твоє.

І з таких індивідуальних досягнень складеться справжня Українська держава, а не та, що сидить у будівлях із гербами, для якої перекривають вулиці і яка так хоче нам сподобатися в
телевізорі. За таких умов треба говорити про максимальне переформатування державної машини, що зовсім не означає демонтаж державності. Ми вже знаємо, що кількість міністрів, чиновників, міліціонерів та прокурорів не впливає на рівень нашого добробуту або безпеки. Що менше їх, то краще. Але вимоги до них мають бути вищі. Бо коли державна печатка стає персональною зброєю посадовця включно з президентом, то вона небезпечніша за найлютіших сепаратистів.

Відмова від сподівань на державу і повернення до приватного життя не означають політичної байдужості. Вибори важливі, як і вибір кожного в разі, коли інтервенція Росії триватиме й далі. Аніж спостерігати за черговою безпорадністю влади на Донбасі, краще простудіювати книжку з тактики партизанської війни, знайти однодумців, розвідати довколишні ліси, спланувати, як діяти під окупацією. Не сподівайтеся, що держава вас захистить. Уряд швидко стане «урядом в екзилі», а нам відступати нікуди – позаду Україна.

Бо картопля посаджена, і в серпні її треба викопати – не залишати ж ворогу! У нас на Сумщині, яка зненацька опинилася майже на передовій, ніхто не розраховує на захист із боку армії чи тим більше міліції. Мисливці купують оптику на свої гвинтівки, активісти роздруковують книжки з тактики і науки виживання, молодь набуває практики на теренових навчаннях. Лісів у нас вистачає, партизанські традиції багаті: якщо Ковпак ходив від Путивля до Карпат, то чому ми не зможемо пройтися від Путивля до Криму? Цю державу не зламати, якщо в кожного її громадянина буде чітке усвідомлення: держава – це я.

І таких людей стає більше, не сумнівайтеся.