Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 квітня, 2014

Донбаська весна принаджує небагатьох

Сепаратисти рушили на барикади під прапором Сталіна, який випав із рук їхніх дідусів. Утім, аж ніяк не всі місцеві жителі поділяють їхню позицію
Матеріал друкованого видання
№ 17 (337)
від 24 квітня, 2014

Опинившись у Єнакієвому після кількох днів, проведених у Донецьку, раптом усвідомлюєш: місцева ситуація досить складна й заплутана. У місті, де виріс Янукович, люди трудяться від ранку до вечора на шахтах та заводах. Є підстави думати, що вони нічого іншого й не знають, окрім роботи. Політика? Тут її не існує зовсім.

Утім, нечисленна група місцевих мешканців зважилася на протестні дії. Хоча навіть протест на цій землі мусить відбуватись організовано. Кількадесят чоловіків та жінок облаштувались у постійному режимі перед мерією, тоді як сама міська адміністрація і надалі спокійно працює.

Серед адміністраторів мерії – жінка років 40. Акуратна, зібрана, енергійна. Щойно заговорили, вона відверто визнала, але попросивши не називати прізвища: «Я російського походження, народилася в Росії. Живу в Україні 20 років. Вважаю цю країну своєю. Категорично не хочу, щоб Росія захопила Україну».

Через кілька хвилин, на площі перед мерією, знайомимося з Віктором. Йому 56, на лацкані піджака – георгіївська стрічка. Шахтар на пенсії, маленький, кругленький, кароокий і сивий. Висловлюється досить вишукано і справляє враження менш виснаженого життям, ніж інші учасники демонстрації.

Сепаратисти Донбасу – люди, здатні на дії, що ускладнюють щоденний побут, але навряд чи вони  могли б зорганізуватися у справжній масовий суспільний рух

Каже, що народився в Західній Україні. «Мій тато приїхав сюди працювати на шахті в 1950-х роках. Коли мені було вісім років, він загинув на глибині, під час аварії». Трагедія не завадила Віктору й самому стати шахтарем, коли подорослішав. Очевидно, він виріс у комуністичній родині й вихований на ненависті до українських націоналістів. Варто спитати чоловіка, чому він підтримує сепаратистів, як той починає з-півоберту ганити воїнів УПА та «їхніх нащадків, які нині при владі в Києві». Наголошує, що Україна «не має жодного права» на Донбас. «Тут степ. Ці території колонізувала Єкатєріна ІІ. До неї не було нічого», – каже Віктор, перекручуючи історію. Гойдає рукою, щоб зобразити пагорби, що поринають у нескінченність. Нині цей пейзаж доповнився териконами й заводськими трубами. У повітрі чути запах розплавленого металу та газу. Попри все, в перші дні весни природа тішить ніжними барвами.

Віктор зізнається, що любить свій край. І щоб переконати співрозмовників, що з опонентами дійти згоди неможливо, зазначає: «У нас тут свої герої: Стаханов, Береговий, а в них – Бандера!»
Намагаємося переконати чоловіка, що порозумітися із Заходом можна: треба додати до пантеону нових героїв, спільних, які сподобалися б усім. «Наприклад, Стіва Джобса чи Марка Цукерберґа», – жартуємо. Але пропозиція не приймається.

Десь отак можна узагальнити місцеву політичну ситуацію. В Єнакієвому побачиш як держслужбовця російського походження на варті цілісності Української держави, так і уродженця Галичини, який не проти долучити Донбас до сусідньої РФ. Віктор бачиться радше типовим представником активної меншості, що виступає проти влади в Києві, надихнувшись подіями в Криму. Вона складається з колишніх шахтарів, бабусь у плетених вовняних беретах, молодих робітників. Ці люди легко здатні на дії, що ускладнюють щоденний побут, але навряд чи змогли б організуватись у справжній масовий суспільний рух. Вони виступають за референдум, але не знають, яким має бути його основне запитання. Почуваються ніби солдати Другої світової (або ж у місцевій версії «Великої Вітчизняної»), які мусять зупинити ворога. «Наші діди перемогли Гітлера, а ми не дамо НАТО просунутися на Схід», – пишуть вони на саморобних плакатах. Часто використовують англійську, – очевидно, щоб краще порозумітися із зарубіжною пресою: «America Fuck you», «Nato hands off ukraine»…

Проте, якщо не піддаватися на провокації, знайти в собі трохи терпцю й поспілкуватися з учасниками антикиївських демонстрацій на Донбасі, бачимо людей, які найбільше переймаються своїми щоденними економічними проблемами. Більшість заводів закрилися. Пенсії мізерні. Жителі насамперед прагнуть віднайти стабільність, яку мали за радянського устрою. Напевне тут і криється політичний меседж, що його міг би сформулювати для цього краю Київ. Поза всіма мовними питаннями, проблемами децентралізації, влада мусила б подбати про можливості виживання місцевої економіки. Тоді Віктор та його друзі, може, й забудуть свій проект побудови на Донбасі нового Придністров’я.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено