Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 квітня, 2014

Великдень перемоги

Коли саме пекло сходить на землю, твій світ зруйновано, мрії розсипалися, дні сповнені безнадії і навіть сам Бог, здається, втомився рятувати свої творіння, вчадівши від трупного смороду, треба все одно жити і йти вперед. Навіть коли ноги грузнуть у просякнуту кров’ю землю і кожен крок рівнозначний подвигу. Не зупиняючись і не відчаюючись іти, щоб жити. Бо обов’язково прийде інший день, який усе змінить. Так повелося з правіку, коли смерть подолали смертю і настав Великдень. Великий день перемоги.
Матеріал друкованого видання
№ 16 (336)
від 17 квітня, 2014


Поміж нас є люди, яким не треба пояснювати прості речі. Вони так живуть. У їхньому житті було стільки, що вистачило б і на десятьох. Але вони навіть не герої, бо ніколи не думали про те, щоб ними стати. Просто жили, несучи свій хрест ще й помагаючи тягти хрести іншим.
Він не дожив до ста років лише три місяці. На його похорон зійшлися вся наша велика родина, десятки священиків і багато чужих, незнайомих людей. Він – це брат моєї прабабусі, що волею долі став патріархом для нас усіх. Для цілої родини. Був нашим фундаментом, стовпом, поводирем у важкі роки випробувань і переслідувань. Коли весь світ упав, перевернувся і залишилася безнадія.
У нього не було своїх дітей, бо ще в юному віці став монахом чину Найсвятішого Ізбавителя, але ми всі були його дітьми. Малі, дорослі, старі. Певною мірою, може, завдяки йому родина змогла перейти всі жахливі лихоліття більшовицької окупації, не зникла, не розчинилася, не розбіглася і дожила до свого Великодня.

наш Великдень також буде радісний, адже з нами Бог, який ніколи не залишає своїх

Хтось називав його брат Василь, але свої кликали просто вуйко. Він любив приїздити зненацька й обов’язково мав до когось пильну спра­­ву. Справи були різні, зазвичай стосувалися Бога. У ті часи Бог був заборонений, його офіційно не було, але це не мало значення, бо жодна постанова ЦК не здатна скасувати Всевишнього. Знищення церкви також нічого не дало. Вона перейшла в підпілля і далі жила разом зі своїми вірними, які відмовилися прийняти нав’язані ворогом правила.
Я лише з розповідей знаю, що доводилося переживати в ті страшні часи. Про страхітливі вервечки вагонів, що тягли на загибель у концтабори десятки тисяч людей, про нічні візити з обшуками й арештами, про конфіскації, стеження, катування. Навіть покійників важко було відібрати від убивць, щоб гідно поховати. Вуйко розповідав, що коли прийшла вістка про загибель у концтаборі під Києвом Владики Перемишльського УГКЦ Йосафата Коциловського, то довелося в прямому сенсі викуповувати його тіло в табірної охорони, інакше б закопали невідомо де. Робили це через православних монахинь покровського монастиря. Принесли гроші, й ті вже домовлялися, щоб віддали покійного.
Вуйко був одним із небагатьох, кому пощастило уникнути більшовицького «правосуддя». Молодий монах, на думку влади, мабуть, не становив загрози, не був священиком і не міг сповняти релігійних обрядів, тому його особливо й не пресували. Утім, це було помилкою. Молодий монах мав такі здібності, що зумів не лише вижити у цій м’ясорубці сам, а й долучився до розбудови підпільної церкви. Рятував своїх, що сиділи по тюрмах, возив і організовував їм передачі, налагоджував зв’язки, влаштовував побут тим, хто повертався, і, головне, не припиняв бути місіонером, нести людям Бога. Влаштувався завгоспом у медучилище, тягнув учитися, кого міг, підліткам організовував курси Закону Божого та підготовку до Святого Причастя.
Для старших бодай раз у рік, переважно перед Великоднем, мусила бути Служба Божа. До когось у хату при зашторених вікнах на певну годину сходилася ціла родина. Обережно по двоє. Приїздив священик, довго всіх сповідав, і лише тоді правилася Літургія. Далі святили святочне. Я вже не застав глибокого підпілля. Був занадто малим. Але добре пам’ятаю шинку і крашанки, що мали на столі особливе місце, бо свячені.
Тоді було подвійне життя: справжнє в підпіллі й офіційне. Ніхто не думав, що все колись зміниться, союз впаде і молитися можна буде не ховаючись. Хоча й мало хто сумнівався, що жити треба саме так, не інак­­ше, не цураючись свого, зберігаючи по крихтах те, що, здавалося б, мусило давно зникнути як пережитки. Чому? Мо­же, саме тому, що всі знали, що після Страстей обов’язково прийде Великдень. Бо коли Воскрес сам Бог, то немає нічого неможливого.
Вуйко таки дожив до свого Великодня. Відходив до Бога у відбудованому монастирі, знищеному більшовиками, з якого його колись вигнали. Дожив, бо вірив у свою перемогу і таки переміг, крок за кроком руйнуючи плани диявола знищити нас всіх. Коли б ми наперед знали справжню ціну перемоги, певне, мало хто ризикнув би навіть мріяти про неї. Але, на щастя, поруч завжди є люди, які не думають про ціну, бо вірять.
Нині нам важко, безнадійно важко, але ми обов’язково переможемо. Ті, хто без жодних шансів гинув у лісах і концтаборах, як виявилося, таки перемогли, бо щиро вірили, що їхній Великдень прийде. І наш Великдень також буде радісний, адже з нами Бог, який ніколи не залишає своїх, бо не для того колись давно в Єрусалимі вмирав на хресті. Вмирав, щоб воскреснути…



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено