23 травня, 2008

Фактор хаосу

Усі, в кого на політику досі ще не сформувалася алергія аж до нежитю, переймаються нині трьома інтригами
Матеріал друкованого видання
№ 21 (30)
від 23 травня, 2008
Усі, в кого на політику досі ще не сформувалася алергія аж до нежитю, переймаються нині трьома інтригами. 1) Хто в Москві тепер головний: Путін чи Мєдвєдєв? 2) Хто переможе в американських демократів: Клінтон чи Обама? 3) І, нарешті, головне: що взагалі діється в українській владі?!! Відповіддю на всі три питання володіє, мабуть, одна-єдина істота у світі, але Всевишній не має звички ділитися своїми планами.
 
Ми ж, грішні, можемо аналізувати, збирати по крихтах інформацію, будувати моделі й урешті-решт наважитися на більш-менш обґрунтований прогноз. Над першим і другим пунктами на планеті працюють десятки тисяч експертів або людей, які вважають себе експертами, тож гіпотез не бракує. Що ж до третього рядка порядку денного, аналітики безсилі. Президент із його канцелярією, прем’єр з її Кабінетом, спікер з його парафією, голови партій з їхніми бійцями – ніхто не закладеться навіть на п’ятдесят грамів «Геннесі» в парламентському буфеті за те, як діятиме буквально за півгодини кожен із гравців: заблокує трибуну чи проголосує, підпише чи відправить до Конституційного Суду, звільнить чи поновить на посаді, привітається чи вилається перед телекамерою. Найдосвідченіші, здавалося б, політологи, які собаку з’їли на різних суперечках, не мають переконливих пояснень ситуації, окрім або «хаос», або «бардак», залежно від темпераменту.
 
Звісно, неважко намалювати матрицю стосунків між різними угрупованнями всередині вищого ешелону, визначити взаємні залежності й тяжіння, зафіксувати конфлікти інтересів, окреслити сферу намірів і амбіцій, але цього, вочевидь, недостатньо, щоби передбачити кожен наступний хід кожної фігури. Кінь на цій шахівниці ходить, як тура, а кожен слон свято переконаний, що він ферзь.
 
Годі шукати розумних пояснень: обленерго, Одеський припортовий, Фонд держмайна, нафтові розробки, гроші від приватизації, виконання бюджету, соціальні виплати, інфляція – недостатньо все це врахувати, щоби створити раціональну картину світу, бо напевно знаєш: в останню хвилину в ситуацію втрутиться несподіваний чинник. Кажуть, в усьому винна недосконала державна модель, що провокує двовладдя й позбавляє кожну з гілок необхідних повноважень. Ці розмови виказують лише недостатню менеджерську компетентність дійових осіб: поганому танцюристові «повноваження» заважають. За Кучми майже всі діючі політики, всі суб’єкти господарювання, за винятком небагатьох відчайдухів, перебували в звичній позі «стоять, бояться», а в самого Леоніда Даниловича улюблене слово, тим не менше, було «імплементація» (нагадаю, у перекладі з бюрократичної йшлося про додаткові повноваження).
 
Ні, є ще якийсь таємничий «фактор хаосу», який перетворює більш-менш прозору схему на суцільний безлад. У мене є напрочуд просте, хоча й дещо образливе пояснення. Ми ставимося до політиків як до раціональних істот, у той час як самі у своєму власному житті дозволяємо собі бути вкрай ірраціональними. Ми вимагаємо від інших, щоби вони були «дорослими», хоча самі поводимося, немов підлітки. Всі.
 
Тобто ми чомусь виходимо з того, що будь-яка людина у своїх учинках керується життєвим досвідом, вихованим характером, набутими знаннями, сформованими переконаннями, насправді ж, якщо вдивитися, чітко бачиш, що нею рухають миттєві бажання, неконтрольовані пристрасті, застарілі упередження, несвідомі комплекси. Інакше кажучи, вчинки людини визначаються не її силою, а її слабкостями. Особистість – це сума слабкостей. Про це, власне, говорить уся психологія ХХ століття, від Фройда до Скіннера. Політиків це стосується подвійно, адже їхній продукт не керівні дії, а бажання. Суспільного блага чи слави, реформ чи статусу, нового курсу чи особистого збагачення – залежить від особи, не це головне. Головне – бажання як тип стосунків із дійсністю. Що краще вміє бажати той або інший політик, не рахуючись із перешкодами, зневажаючи обставини, то він успішніший. Так двометрове дитинча вміє хотіти якийсь клятий iPod, «як у Толіка», хоча йому нібито переконливо пояснили, що сімейним бюджетом ніякий iPod не
передбачено. Він не чує. Він хоче – це його природа.
 
Дитині кажуть: «Не їж морозива, застудишся». Що відповідає дитина? Правильно: «Не застуджуся». І наступного ранку прокидається з ангіною. Їй кажуть: «Не лізь, упадеш». Вона каже: «Не впаду». І лізе, і падає.
 
Політику кажуть: «Не йди на ці вибори, в тебе жодних шансів». Він не чує, він жене тих, хто намагається донести до нього правду, й наближує до себе тих, хто переконує у найближчій перемозі.
 
Гадаєте, тільки в нас вони такі? Про це й поговоримо за тиждень.