Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 квітня, 2014

Музика нашого часу

Нещодавно у черзі в аеропорту спитала старого ізраїльтянина, як йому живеться у країні, котра постійно чекає війни. Він поглянув здивовано: «A ми не чекаємо, ми в Тель-Авіві просто живемо й радіємо миру, поки він є!».
Матеріал друкованого видання
№ 14 (334)
від 3 квітня, 2014

І додав: «Знаємо, що створили країну самі. Тож є чому радіти…»

«Але ж, – наполягала я, – торік під час ракетного обстрілу… як ви жили, як знімали відчуття тривоги?» Чоловік замисливсь, а потім відповів: «Bодив свого талановитого онука на уроки скрипки… Музику треба слухати, музику!».

Я згадала стару легенду про те, як Україна спізнилася, коли Бог щедро роздавав країнам подарунки і єдине, що отримала, – це пісню, свою пісню.

Музика України зараз – це мінорні ноти тривоги й болю; в оркестрі важко почути мелодію першої скрипки й немає cпільної партитури надії для всенародного хору…

Є така дивна хвороба, яка паралізує центральну нервову систему, – encephalitis lethargica, і тільки музика будить тих, хто провів роки в нерухомості. Змушує ворушитися навіть таких, як я. Моя громадянська позиція проста: «Не был, не состоял, не участвовал». Моя хата навіть не скраю, а в іншому краї, за спинами тих 45 млн, які не приходили на Майдан.

Позиція – до минулої неділі, коли, почувши знайому мелодію, майже випадково я опинилася на марші проти війни в центрі Лондона, поруч зі швейцарським банкіром і дівчинкою, яка несла транспарант «Донбас – це Україна». Неподалік група студентів-венесуельців теж співала український гімн із багатотисячним натовпом демострантів під синьо-жовтими прапорами.

Музика збуджує. Допомагає якщо не знайти відповіді, то принаймні поставити запитання. Як оповідач історій, коли пишу, запитую себе про єдине: чому?

Чому, наприклад, ментальність перехрестя торговельних шляхів є, по суті, хрестом, який несе Україна? Як їй знайти символ кола – вічний знак єдності й захисту?

Чому вільний дух виливається у «п’ять гетьманів на три козаки»?

Чому саме Україна є однією з карт у великій грі в політичний покер упродовж віків?

Чому, як спитала мене знана у Франції перекладачка української літератури Марія Маланчук, навіть корінь українського слова «виховання» означає намір сховати дітей від небезпеки…

Мене часто запитують зараз, про що буде наступний роман. Відповідаю, що не встигла записати два сюжети, які давно планувала: сучасний погляд на життя й поступове збожевоління Івана Ґрозного, а також історичний твір про трагічну долю Вірменії . Нині вже пізно: ці сюжети скрізь, на шпальтах новин. Тому пишу казку, в якій увесь світ – ляльковий театр. Більшість ляльок там розосереджують по сцені, вони майже не рухаються, а під світлом рамп танцює кілька, яких заводять… Ключик – тільки у двох-трьох осіб. Але наприкінці казки ляльки, яких більшість, оживають і починають створювати свою музику.
Зупиніться на хвилину. Відчиніть вікна. Послухайте. Bи почуєте, що гармонія України – це не тільки мелодія православних дзвіниць, а й пісні великих торговельних шляхів із варягів у греки, музика одеських скрипалів і татарські мелодії…

Поїдьте до старого центру Кам’янця-Подільського, у ту міні-модель України, де cобор має мінарет мечеті, де є Вір­мен­ська й Татарська вулиці, Руська й Польська брами… І все це на краю, просто над прірвою. Бідне моє українське перехрестя, збідніле, розграбоване, як ти знайдеш музичну гармонію миру і вмілого, мудрого диригента?!

Згадую слова з кіноповісті Довженка «Україна в огні», коли німецький генерал каже синові про радянських українців на окупованій території: «... вони позбавлені вміння вибачати один одному різні погляди навіть заради спільних інтересів… Вони не мають державного інстинкту… Вже двадцять п’ять років вони живуть негативними гаслами, не сприймають Бога, власність, сім’ю, дружбу! У них від слова «нація» залишився тільки прикметник…»

Якщо, прочитавши це, ви скажете: «Та як вона може… Та яке має право! Ми самі виберемо, як побудувати новий дім, самі вирiшимо, чи це буде фортеця, чи гостинна вітальня, самі зрозуміємо, що Україна – не від слів «на краю», а від «край» («держава»), для мене то буде перша мажорна нота української музики сьогодення. Бо це означатиме, що ви не слухатимете мене, а співатимете самі.
Яку казку ви читатимете своїм дітям? Що співатимуть вони в колі? Запитайте себе.

Про автора
Анна Шевченко – британська письменниця українського походження. Народилася в Києві, закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Має ступінь магістра філософії Кембриджського університету з міжкультурних відносин та конфліктів. Авторка романів «Спадок», «Гра» та книжки-дослід­жен­ня українського менталітету.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено