Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
6 квітня, 2014

Хто реаліст?

Від листопада 2013 року й, на жаль, іще більшою мірою після подій 18–20 лютого 2014-го голос української революції чути у світі дедалі краще.
Матеріал друкованого видання
№ 13 (333)
від 27 березня, 2014

Люди Майдану сповнили захватом усіх демократів, а тимчасовий уряд, створений у результаті революції, добре тримається в ці миті, коли я пишу: зберігає самовладання перед лицем російської навали в Криму та інших подій, які загрожують дестабілізацією в Одесі й на Сході. Влада вжила енергійних заходів, виразно заявивши про свій вибір на користь розриву з совєтизованою економікою та корупцією, готує вибори, підписала політичну частину Угоди про асоціацію з ЄС, подбала про прибуття численних спостерігачів ОБСЄ, не вимовила небезпечного слова («НАТО»). Недовіра багатьох українців після 23 років зрадженої незалежності цілком збагненна, але ці досягнення почесні. Європейські громадяни те розуміють.

Перехід упродовж кількох днів від героїчного повстання до зміни Конституції безпрецедентний у сучасній історії і викликає захват. І навпаки, російську сторону виправдати, здається, неможливо. Агресія східного сусіда із «зеленими чоловічками» в Криму та «російськомовними» в Харкові, що, піднявши прапор РФ над будівлею обласної адміністрації, повернулися до себе додому... в Москву, надто брутальна й карикатурна. Європейці обурені й солідаризуються з Україною, підтримують політику санкцій, переймаються тим, що вони недостатні, запитують себе, до яких ефективніших заходів варто було б вдатись. Але… тут є одне «але»: ця демократична революція, в якій, зокрема, ми, французи, не можемо не впізнати себе, порушує ще й певні питання.

Читайте також: Безіменна сотня. Скільки насправді жертв бійні 18 лютого?

Географія та історія навіюють сумніви у легітимності та здійсненності тієї демократичної революції. Не чіпатиму минувшини, дарма що саме вона – суть проблеми. Українці – народ, якому заборонили історію, який бореться у в’язниці радянської брехні. Остання втратила значну частку своєї сили (уже майже ніхто не заперечує Голодомору), але й досі занапащає розум багатьох європейців. Через невігластво чимало з них досі вірять у той або той аспект російської офіційної версії «Великої Вітчизняної війни». Я вже писав про це й писатиму знову. А є ще й географія. Хіба Україна не перебуває, хоче цього чи ні, у сфері російського впливу? Хіба Кремль не має обґрунтованих підстав вважати за нестерпну загрозу незалежну й зорієнтовану на Захід країну біля свого порога (Донецьк розміщений на тій самій довготі, що й Москва)? Хіба в багатополюсному й глобалізованому світі не є природним, що кожна регіональна велика держава захищає свою зону безпеки і впливу? Хіба Захід не зрадив Росію, пообіцявши 1990 року, що після возз’єднання Німеччини НАТО вже не розшириться на Схід?

Такі розмови цілком слушно дратують українців, а водночас і всіх, хто знає, що свобода України сьогодні – душа Європи. Але слід розрізняти грубу брехню, яка заслуговує лише на зневагу, й витончені софізми, що потребують терплячої, ретельної відповіді, бо здатні спантеличити чесних людей. Звичайно, на ці аргументи відповідали вже тисячу разів, але до них слід повертатись і дві, й десять тисяч. На мою думку, українська справа має три вразливі аспекти, які треба знову і знову пояснювати.

1. Поділ України на Захід і Схід. Кажуть, ніби останній проросійський, бо й досі радянізований; ніби громадянське суспільство сформувалося тільки на першому; ніби розмежу­вання має релігійний характер (часом у нас можна прочитати, мовляв, усі українці на Заході країни католики, тоді як решта православна!). Подібно до інших сучасних націй Україна (ця «давня й молода країна», як чудово написав Жорж Ніва у газеті Le Monde) має певне внутрішнє розмаїття, бо це, власне, нація, а не етнічна група, це аж ніяк не поділена держава. Навпаки, двомовність є елементом єдності. А Росія грає на цих відмінностях; вона знає, що не знайде жодного прихильника приєднання до неї в Києві, проте в Криму їх було 40%, а в Харкові – 16%. Завжди меншість, але достатня, щоб правити за привід для «братерської допомоги». Чимало мого часу йде на пояснення, що слово «російськомовний» не означає росіянина.

Читайте також: Адвокат постраждалих майданівців: "У прокуратурі немає ані нових людей, ані нового підходу"

2. Присутність «правих екстремістів» на Майдані та в тимчасовому уряді. Коли в Західній Європі вживають це словосполучення, то згадують грецьких неонацистів, угорський  «Йоббік», а також французький Національний фронт (ультрапропутінський, скажу мимохідь) і Австрійську партію свободи – не такі радикальні, але не менш ксенофобські, безсоромно расистські й потай антисемітські. Українські «праві екстремісти» – рух іншого характеру, це партія більш націоналістична, ніж ліберальна на кшталт політсил, які є в усіх національно-визвольних рухах. Із різних причин вона не має великої електоральної ваги й, мабуть, не вплине на вибори 25 травня, але є дуже ефективним опудалом.

3. Зона «природного» впливу. На перший погляд, це, безперечно, найсильніший аргумент, бо на його користь промовляють певний географічний здоровий глузд і переконливість слів: територіально та економічно Україна вплетена в «Русскій мір», і Росія має слушні підстави почуватися приниженою, зрадженою тощо. Тут знову-таки не слід гарячкувати: треба пояснити, що не НАТО, Америка чи ЄС «украли» Польщу чи країни Балтії, а тепер намагаються «поцупити» Україну. Це Росія втратила їх, і сама в тому винна. Вона для тих народів становила передусім лихі спогади і знала це, але ніколи не могла запропонувати їм щось інше, крім збереження совєтизму, проте іншими засобами. Нам кажуть: будьмо не інтелектуалами-ідеалістами, а реалістами, які міркують на основі геополітичних реалій, а не абстрактних принципів (демократії, права народів на самовизначення, міжнародного права тощо).

Нісенітниці! Реалістична геополітика засвідчує, що Росія втратила Україну, причому сама, і то не тільки на папері 1991 року, а втрачала її кожного наступного дня, діючи як суто руйнівна й корупційна сила. СРСР-2 (годилось вигадати його!) – це тільки СРСР, мертва модель, не здатна привабити. Та ж ніяке панування не може спиратися тільки на силу. Навіть найжорстокіша колонізація повинна, щоб тривати, щось давати поневоленим народам: шляхи, школи, столицю, привабливу для місцевих еліт, які посилатимуть туди вчитися своїх дітей, блискучу культуру. Росія (згодом СРСР) могла виконувати таку роль для України за часів свого розквіту, але тепер це вже згасла зірка. Ось у чому полягає сенс Майдану: ми не хочемо жити як совки. Оце і є геополітичний факт, який тямущі повинні взяти до уваги. Йдеться не про НАТО, не про ЄС, а про свободу, гідність, правду. Ніщо не вказує на неможливість іншого сценарію між Україною та Росією, який забезпечив би взаємну вигоду від сусідства. Сподіватимемося, що українська революція стане початком саме такого розвитку подій. Нереалістично? Можливо. Але чи існує інший шлях?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено