Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 березня, 2014

Око

Тепер я знаю, що око насправді можна зашивати голкою, а потім випорювати з нього нитки скальпелем. Можна й без наркозу.
Матеріал друкованого видання
№ 10 (330)
від 6 березня, 2014

Знаю, що можна самому собі робити в око укол, коли дуже треба. Головне, правильно попасти. Знаю, що ніколи в разі чого не можна дозволяти видаляти око, навіть коли вже ніби «все». Бо насправді «все» приходить не завжди. Знаю, що в око можна зашити розбиту лінзу від окуляра і не помітити. Знаю, що від цього гниє голова, болить серце і починається діабет. Знаю, що за день в одному відділенні лікарні можна видалити аж пять-шість очей, які ще зранку добре бачили, а під вечір їх розірвало гранатою. За два дні можна видалити і 12 очей. Знаю, що таке втікати з лікарні, про всякий випадок, від гріха подалі, й що таке боятися, що око більше ніколи не бачитиме. Знаю, який вигляд мають лікарі, які не беруть за свою роботу грошей. А ще знаю, що навіть у польській лікарні можна курити в палаті, коли дуже треба.

Боже, скільки я всього знаю. І все через те, що якомусь дебілу спало на думку повправлятися на моєму оці у влучності стріляння. Це дивовижно, але я ні на грам на нього не ображаюся. Лише ніяк не втямлю, як можна навмисне стріляти людині в око…

Багато з тих, хто мене любить, каже, що в такий спосіб мене відвело від чогось гіршого, і це, мабуть, правда. Але правда й у тому, що завдяки тим швам на склері й тій відшарованій сітківці я отримав набагато більше, ніж міг би отримати зі здоровим оком. Я пізнав людей, багато красивих людей, щирих, щедрих, відданих, безкорисливих. Такого безмежжя доброти навіть ніколи не міг собі уявити, і коли вона полилася потоком, насправді трохи злякався…

Все, як і годиться, почалося на Грушевського. На другий день куля вдарила сильно, але м’яко, з чого зробив висновок, що була гумовою. Потім було два медпункти, швидка, яка не приїхала, швидка, яка приїхала, смішна санітарка, котра реготала від того, що нарешті побачила справжнього хворого, бабусі в приймальному відділенні й медсестри зі швидкої, які дійшли висновку, що в око випадково попала гілка, а не куля, лікарка, яка в це не повірила, бо надто багато попелу в рані та сміття, операція, шви, сотні дзвінків і повідомлень, двоє ментів, охочих поговорити зі сліпим повстанцем о першій ночі, й ранішня медкомісія: «букву бачиш – здоровий»…

Потім була Польща. Центральна клініка МВС. Так само випадково. Добрі люди порадили, це ж, мовляв, око. Яка іронія долі… Свої менти тебе б’ють і стріляють, а польські лікують…
З аеропорту відразу в лікарню і відразу на обстеження. На годиннику сьома вечора, а нас трьох «бадають» по повній. Рентгени, аналізи, УЗД. Просять не відлучатися з лікарні. Всяке може бути. А раптом провокації. На ранок консиліум, преса, місцеві українці несуть їсти і все що треба. «Ви тільки скажіть, чого потребуєте…» Часті відвідувачі трохи втомлюють, але й приємно. Нами опікується цілий комітет, створений із поляків та українців. Туди входять ветерани «Солідарності», депутати Сейму, студенти. «Ви наші герої», все буде добре. За кілька днів привозять нових «героїв» із Криму, Буковини, Києва…

Тих, кому легше, за тиждень виписують і селять у пансіоні з обов’язковою умовою вживати ліки і приходити на медогляди. Місця в лікарні потрібні для нових «пасажирів». Дають трохи грошей і квитки на проїзд. Можна нарешті побачити Варшаву, піти до церкви. У Варшаві все довкола церкви, точніше довкола Василіянського монастиря УГКЦ на вул. Медовій. Усі українці тягнуться сюди, як до рідного дому. В храмі стоїть скринька для збору грошей із написом «на потреби київського Майдану». У келіях склад одягу для Майдану, куди з цілої Польщі везуть теплі речі, майже нові. Монастир виділив приміщення для активістів, які займаються допомогою для Києва. Хтось купує бронежилети, хтось балістичні окуляри, хтось передає ліки, хтось шукає способи переправити все це в Україну. Хтось тролить українське посольство, влаштовуючи постійні акції, а хтось варить їсти для нас, «героїв», і щодня приносить то вареники, то відбивні з картоплею, то домашній борщ. Настоятель монастиря запрошує приходити на обід, і ми з радістю пристаємо на пропозицію. Навіть ті, хто ніколи не ходив до церкви, з величезним задоволенням стоять щовечора на службі, може, навіть нічого не розуміючи, але відчуваючи, що так треба. І правда, молитви лікують краще від ліків…

Коли в Києві знову почалося, вся українська Варшава стікалася до церкви, як на останній бій. Розуміючи, що звідси допомогти зараз можна хіба молитвою. Молилися, ніби востаннє в житті. Просили про диво… І допомогло.

На відстані війна на вулицях твого міста видається страшнішою, ніж насправді. До вибухів гранат під ногами звикаєш за 10 хвилин, а до вибухів на екрані телевізора, мабуть, ніколи. Особливо коли це прямий ефір. Коли ти змушений дивитися, як стріляють по твоїх друзях, як на них суне бронемашина, і ти нічого не можеш зробити, як на зло, не можеш туди долетіти… Бо нібито припинили продаж квитків, бо «ми не можемо вас відпустити», бо заарештують на кордоні. Особливо коли знаєш, що десь там, де стріляють, зовсім неподалік, не може заснути твоя півторарічна мала. Бо хіба заснеш під стрілянину, до якої хвилин десять ходу. І хтозна, чи та стрілянина не перекинеться далі на місто. І що робити… І на біса було їхати лікувати ті очі…

Але хлопці підпалюють БТР – і стає легше, і з’являється надія, і розумієш, що Бог чує наші молитви. А тому, коли не можеш кидати коктейлі, треба молитися, молитися, молитися, не зупиняючись…
Радять просити політичного притулку чи статусу біженця, обіцяють привезти родину, кажуть, що можуть бути проблеми, бо на лікарню надійшов лист із посольства, де кличуть звертатися до представника МВС при посольстві, кажуть, багато отримують повістки в прокуратуру, кажуть, «це вже все», та багато що кажуть…

На прощання мені подарували бронежилет і каску польського вояка. Я їх не взяв. Довелося летіти через Львів, потім невідомо як добиратися. Лишив, бо не був упевнений, що бронежилети нині можна возити в літаках. Тепер трохи шкодую.

Мої нові друзі по нещастю все ще в Польщі. Комусь краще, комусь не дуже. Нині там лікується кілька десятків поранених на Майдані, а може, й сотень. Не знаю точної цифри. Може, і самі поляки її не знають. Але не це важливо. Важливо те, що в найтяжчу хвилину життя наші дороги перетнулись і ці люди, попри все, подали свою руку допомоги. Нині я знаю щонайменше кілька очей, які вони врятували для мого народу, і за це їм дуже дякую. І не тільки очей, були ще ноги, голови, руки…

І хоча не знаю всіх імен благодійників, бо їх дуже багато, це не біда. Бог їх точно знає. Дякую!



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено