Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 березня, 2014

Репортаж з-за колючого дроту

«Екіпаж» авантюристів наближається до кордону з Кримом. Цілі у всіх різні: комусь цікаво подивитися, що ж насправді там відбувається, та відвідати рідню, хтось має намір наробити ефектних знімків, хтось – написати репортаж. Єднає лише одне: тривога за долю регіону та його мешканців.
Матеріал друкованого видання
№ 11 (331)
від 13 березня, 2014

Про контрольно-пропускний пункт ходять різні чутки, але сьогодні, як інформують джерела «по той бік», там усе спокійно, можна їхати. Звісно, про українську мову та символіку краще забути – я завбачливо пхаю синьо-жовті стрічки у шкарпетки. Згадується фольклор, як козаки на чужині засипали рідну землю в чоботи, аби вона їх оберігала. Тут не земля, але її символ і також певною мірою чужина.

Кордон має саме такий вигляд, який і повинен мати кордон між двома державами: спершу український КПП, де нас вітають і, глянувши на документи, бажають хорошої подорожі, потім кордон із «зеленими чоловічками»... і давніми знайомими – представниками «Беркута».

«Цель прібитія?» – недружньо запитують чоловіки в зеленому й наказують усім вийти з авто. Особисті речі миттю опиняються на землі, камери та журналістські посвідчення, а також один бронежилет (із належними на нього документами) стають свідченням наших «злочинних намірів» і предметом агресії. Всі журналісти за умовчанням їдуть до Криму лише з метою викривити та перебрехати картину тамтешніх подій. «Не треба сюди їхати, все тут добре і спокійно! То такі, як ви, вигадують, що тут стріляють! А насправді бєспрєдєл у вас у Києві, а тут ми не допустимо бєспрєдєла», – шиплять патрульні. Серед них офіцери російських військ (це чути за акцентом і стриманішою на загальному тлі поведінкою), «казакі» та «Беркут». Дрес-код – триколорні чи георгіївські стрічки. «Казакі» звертаються до нас українською, мовляв, що ж ви перейшли на чужу, чи вам слабо говорити тут по-своєму? Ми «ведемося» на провокацію, відповідаючи українською, що стає командою «фас» для інших агресорів за «собачу» «бандерівську» мову.  

Читайте також: Війна & вибори. Що почнеться раніше?

Те, що було далі, запам’яталося як суцільна смуга горору. Нас і ще пасажирів сусідньої автівки відвели на узбіччя в канаву, змусили стати на коліна й погрожували розстрілом. «Бачите – свідків немає, ями вириті – ніхто вас навіть не шукатиме! Канчайтє іх, пацани!» «Казакі» «грузили» хаотичною мішаниною «історичних» фактів, із яких випливало, що ми не гідні жити, на землі перенаселення і від кого ж її чистити, як не від таких покидьків, як ми. Лунали постріли. «Ахахаха, ти прамазал!» Мене змусили зняти шнурки, одним придушили, щоправда, ненадовго. Жінка, яка називала себе медичним працівником, кричала, що я наркоманка, бо в мене заширокі зіниці, що бачила моє обличчя на «5 каналі» (найлютіша кримська лайка). «Сколька тєбє платят?!» Один із «казаков» показав мені паспорт, сказавши, що я тепер знаю, хто він і звідки, а отже, конче мушу загинути, бо ж інакше мститимуся. Удар кулаком у скроню, хтось вхопив за волосся і відрізав жмуток ножем. Нас повели в підвал, і знову здалося, що це фініш. Усім змотали руки скотчем чи скріпили пластиковими наручниками й, потримавши якийсь час, вивели надвір, у закритому кузові повезли в невідомому напрямку. Офіцери, які нас супроводжували, були налаштовані привітно, запевняли, що ніхто нам не завдасть лиха, що лише розберуться, чи ми, бува, не екстремісти, чи не проходимо по базах.

Нас випустили з кузова, стихійно організована «самооборона Криму», яка, втім, не приховувала належності до військ РФ, веліла стати обличчям до стіни, руки за спину. Минуло близько двох нескінченних холодних годин, повсякчас здавалося, що за спиною пролунає «Плі». Ноги ось-ось готові були відмовити. Нас завели всередину. Кожного із затриманих роздягли, ретельно перевіривши одяг. Диво, але мої стрічки в шкарпетках лишилися непоміченими, як і належить справжньому оберегу. Перевірили на наявність наркотиків в організмі.

Читайте також: Чи є в Україні міністр оборони

Загалом поводилися російські солдати напрочуд ґречно, після патрульної служби спілкування з ними видавалося приємним. Годували, до речі, не без частки тролінгу: борщ, хліб із салом, часник і каша – іронія чи вияв «гостинності»? Хлопці в балаклавах, здається, дуже юного віку з цікавістю дивилися на прибульців і йшли на діалог. Тільки от діалог, на жаль, не йшов – зламати їхню віру в «бєспрєдєл», що коїться на вулицях Києва, не вдавалося, попри цілком привітне налаштування. Із суто юнацьким максималізмом вони переконані, що чинять добро й оберігають мир, що їхні дії – єдина можлива відповідь на агресію «фашистів» і «бандитів». Один із головних аргументів – скасування горезвісного мовного закону й страх насильницької українізації.
Ніч, день, допити, аналіз есемесок

і пошти... Наступної ночі в коридорах одиночних камер, у яких ми були «розфасовані», залунали тривожні розмови: «Беркут» прийшов, щоб забрати полонених майданівців. «Беркутом» лякали постійно, легенди про пекельні катування, завдані їм оскаженілими «бандерівцями», створювали шлейф героїзму та виправдання їхнім звірствам. «А що ви хочете – таке пережити?! Їх же всі зрадили!» Усі, крім Москви, яка щедро роздала «пернатим» російські паспорти. Щоправда, аналітики пророкують, що беркутівці в Криму потрібні не більше, ніж у Києві, й у разі чого першими «підуть на фарш»...

Наступного дня нас вивели надвір і кремезний чоловік, що назвався командиром, сказав: «Мені глибоко чхати на ваші політичні погляди. Моє діло – вивезти вас за КПП і домовитися з «Беркутом» і «казакамі», щоб випустили, а це буде непросто». Посадив нас у бус і прихопив із собою двох бійців-строковиків. У разі чого вони мали нас захищати. Далі дорога з обережними спробами дискусій, КПП, торг командира з «казакамі»

й «пернатими» за наші душі. Хлопці, яким лишилося служити ще місяць, сиділи з автоматами напоготові. Нам повернули машини. Камери, диктофони і безліч інших цінностей
та коштів поринули в небуття. Ми мчали щодуху, перелякані й вільні, з єдиним бажанням: залишити цю землю позаду якомога швидше.

Попри те що нам не вдалося поспілкуватися з цивільним населенням та зрозуміти панівні настрої Севастополя, контактування з «військовими» сповна компенсувало прогалини цієї картини. Ми їхали зі стійким відчуттям, що Крим наразі дедалі більше перетворюється на заборонену зону, оточену колючим дротом. Із орвеллівським ладом всередині.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено