Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
6 червня, 2008

Під музику Шопена

Що може бути прекраснішим за музику?
Матеріал друкованого видання
№ 23 (32)
від 6 червня, 2008

 

 
 
 
 
 
 
Жив я тоді в Чернівцях на вулиці поблизу кладовища. В ті далекі часи померлих ховали на вантажівках. Вантажівки повільно, я би навіть сказав, величаво пливли містом, за ними крокували безутішні родичі й друзі покійного, а сам він лежав у відкритій труні в кузові, обкладений вінками з креповими стрічечками. Ми жили на другому поверсі старої австрійської вілли, і я з вікна міг роздивлятися байдужі обличчя трупів, траурне вбрання масовки, роздуті щоки лабухів.
 
У літні та зимові канікули дня не проходило без похорону. Особливо до душі мені були зимові. Процесії в'язнули в снігу, і я, озброївшись театральним біноклем, буквально вивчав рухи, міміку, сльозовиділення. Іноді мені щастило – і я міг спостерігати за цією церемонією двічі-тричі на день. Я був упевнений, що місто переймається лише одним: смертю та супутніми їй ритуалами. Чомусь мене не дивувало, що помирають не лише старі, але й широкоплечі чоловіки, квітучі жінки, навіть діти. Одного разу я побачив у труні хлопчика мого віку, з таким самим чубчиком, як у мене, і в такому ж брунатному костюмчику з перламутровими ґудзиками. Всі, хто йшли за труною, відчайдушно ридали. Та, на жаль, їх глушив оркестр. Музику лабухи завжди виконували одну й ту саму: траурний марш Шопена. Тоді я не знав, що це «марш» і що його написала людина на прізвище Шопен.
 
Кілька років потому ми переїхали в інший район. До того часу місто змінило своє ставлення до смерті, ніби почало соромитися, цуратися її. Процесії геть зникли, трупи переселили до синіх автобусів, лабухів заслали на кладовище. Вихідними я потайки від батьків ходив на чужі похорони, аби послухати музику. Так для мене почалася класика. Пізніше я почув і гаряче полюбив реквієми Моцарта і Cальєрі, похоронну музику з третього акту Вагнерівського «Парсифаля» та «Біля могили Вагнера» Ліста, Begrabnisgesang Брамса і його ж «Траурну оду», Danse Macabre Сен-Санса й «Реквієм для Лариси» Сильвестрова...
 
Уже багато років я ходжу в крематорії та на цвинтарі лише тоді, коли для цього є серйозний привід. Мені більше не потрібно примазуватися до чужих процесій. Перед кладовищами я віддаю перевагу концертним залам. Що може бути прекраснішим за музику?


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено