Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
15 лютого, 2014

Порожні очі

Нещодавно один із активістів, оповідаючи про схему розташування так званих правоохоронців на вулиці Грушевського, сказав, що справжній «Беркут» розставлений за першими рядами курсантів. Останні – це Богу духа винні молоденькі хлопці, яких, незважаючи на розпачливі протести матерів, насильно тримають на тріскучому морозі. А оці позаду – то вже вихована режимом маса антинародної злоби із, як додав цей активіст, порожніми очима. Ці порожні очі навіяли спогад про один епізод із мого ще «радянського» життя.
Матеріал друкованого видання
№ 7 (327)
від 13 лютого, 2014

Десь приблизно наприкінці 1960-х років мені доручили як перекладачеві супроводжувати групу туристів із ПНР. Складалася вона з досить, як тепер полюбляють висловлюватись, елітного товариства, а саме: вчених Польської академії наук і профспілкових діячів. Маршрут був також «елітний»: Москва, Ленінград, із театрами й музеями, курорти Сочі та Піцунди. Правду кажучи, моя біографія зовсім не надавалася до роботи з іноземцями. На щастя, завдання обмежувалося лише переказом польською мовою типової радянської пропаганди, якою засипали поляків усі екскурсоводи. Втім, окрім них, у кожному з міст до нас були прикріплені спеціальні чиновники, які наглядали за групою. І от перед завершенням маршруту старший турист, професор котрогось із польських університетів, поділившись зі мною враженнями від подорожі, сказав: «Дуже було цікаво, гарні у вас люди, привітні. Але ці, що нами займалися, добряче фантазували. І якісь усі подібні між собою. Мають такі без виразу, порожні очі». Я змовчала, хоча мені дуже хотілося крикнути: «Це ж кагебісти!».

У радянських фільмах такий бездушний погляд мали тільки гітлерівці. Лю­­ди донині, згадуючи їхню окупацію, полюбляють підкреслювати цей факт, забуваючи, на жаль, якими очима дивилися на них присутні в кожній радянській установі таємні чи нетаємні донощики (їх називали також стукачами) органів НКВД, згодом КГБ. Не кажучи вже про легальних працівників цих установ. Донощиками в колективах були жалюгідні людці, які виконували брудну роботу для власної, переважно мізерної вигоди (подібно до нинішних тітушків), але траплялись і нещасні, застрашені люди, які раз і назавжди опинилися в лабетах органів і вже не змогли вирватися. Гірше було із сексотами (штатні «секретные сотрудники»). Ці добре знали, яким чином (а головно брехнею) пробивати собі дорогу до кар’єри, і, йдучи буквально по трупах, досягали мети. О! Їхні очі я добре пам’ятаю…

Страх і брехня – основна сила, на якій трималася панівна система СРСР. Колись Семен Стефаник (син нашого геніального новеліста Василя Стефаника), критикуючи забреханість радянських політиків, любив казати: «Так, як вони вміють повернути кота догори хвостом, не вміє ніхто, мабуть, на цілій планеті». Як бачимо, світ донині не годен оговтатися від тієї феноменально препарованої радянської брехні. І хоч як прикро, але все це ми дістали у спадок. Прекрасно збереглися брехливі радянські українофоби, бо українці добрі, «всепрощающие». (Чи є десь нація, яка так по-християнськи любить своїх ворогів? Більше, ніж себе…) То про яку люстрацію могло йтися? Але найстрашніше, що вони вже виховали собі наступників. Подивіться, як обдурюють людей нині… Спокійно, без емоцій, нахабно дивляться своїми порожніми очима й не моргнувши переконують, що все чорне є сніжно-білим і навпаки. Вони справді, як казав той польський професор, між собою подібні. Навіть при фізичній відмінності й різній статі (чоловіки – жінки). Таки подібні! Подібні вони й до тих, у кого вчилися. Єдине, що тішить, – брешуть вони неймовірно примітивно. Бо який рівень у ідеологів, такий і у виконавців.

Але від того народові не легше. Сотні прикладів жорстокого насильства. Людей катують, викрадають із лікарень, убивають, тримають голими на морозі. Їй-Богу, хочеться кричати: «Задумайтеся! Усе це вже було!». У Сандармосі, біля Медвєж’єгорська, де на «честь» 20-ліття Жовтневої революції в морозному карельському лісі страчували тисячі соловецьких в’язнів – інтелектуальний цвіт тогочасного Союзу, зокрема й вірних Лєніну комуністів (про що нинішні члени КПУ ой як стараються забу­­ти…), їх везли туди вантажівками… голих. А гітлерівці розстрілювали голими євреїв і голими заганяли до газових камер в’язнів концтаборів. То хто є «фашистами» в нашій державі? Мирні громадяни, які на Майдані третій місяць вимагають для своєї держави людських прав, чи ті, з порожніми очима?

Котрась із матерів, які підходили до лав беркутівців і переконували їх не бити дітей, вигукнула: «Хлопці! Подивіться собі в очі!». Підтримую її. І також прошу всіх Беркутів, Соколів, Яструбів та інших безкрилих хижаків: при кожній нагоді, щодня, в дзеркалі, у вікні чи якомусь іншому склі, де відіб’ється ваш погляд, подивіться собі в очі. Може, знайдете в цій бездонній порожнечі хоч краплину чогось людського. Надіюся. 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено